Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

Ніж, що стирчав дещо нижче її округлого лівого перса, поблискував ручкою з полірованого дерева, на якій не лишилось видимих слідів. Біла перина була в плямах крові, як і махрова подушка у головах ліжка. Я перевів погляд на гарний туалетний столик. Він був уставлений флаконами різноманітних дорогих духів; лакованими коробочками з інкрустаціями, а то й без них, запашними пудрами, численними гребінцями різних форм і різного забарвлення. Довгаста шкатулка з чорної слонової кістки була вщерть напхана коштовностями. Я підійшов до гардероба. Там повно було суконь найрізноманітніших фасонів — від тих, які щільно облягають фігуру, умисно підкреслюючи всі жіночі принади, аж до рівних, як лантух, що ввійшли в моду під назвою сорочечок. На тумбочці при ліжку, обабіч якої стояло два м'яких крісла, я угледів срібну попільничку із залишками попелу в центрі та недокурками сигарет скраю. Там же, точно навпроти кожного крісла, стояли недопиті чарки з трунками. На килимі, що вкривав підлогу, розкидано різні інтимні речі жіночого туалету. Опріч цього дрібного та, можливо, умисного безладдя, все було на своїх місцях. Світло, що падало на небесно-блакитні стіни спальні, надавало усьому мертвотної блідості.

Я підійшов до ліжка і торкнувся тіла. Воно вже захололо, проте згустки крові ще не цілком засохли.

І тільки закляклі руки й ноги та снігова білість шкіри, що різко контрастували з чорнотою напівзакритих очей, правили за незаперечливий доказ того, що на цьому перламутровому тілі лежить печать смерті.

Чому ж умерла ця виняткової краси жінка?

— Ба! — мовив я до себе, стримуючи дрож. — Адже на кожного у свій час чекає смерть.

Не кваплячись, я взявся за обшук. Методично оглядав кожну річ, де, як мені здавалося, могли бути заховані сенаторові листи. Та дарма. Коли я вже хотів продовжувати пошуки в інших кімнатах будинку, мою увагу ще раз привернула довгаста шкатулка з коштовностями. Це була рідкісна річ — здавалось, їй уже тисяча років. На кришці, вирізьбленій із слонової кістки, зображено обличчя якоїсь жінки Сходу — певно, китаянки. З цікавістю я взяв шкатулку до рук і подивився в те обличчя. Потому зняв кришку. Ювелірні вироби, що містилися всередині, безперечно, були коштовні, хоч серед них траплялися і дешеві дрібнички. І все ж сама шкатулка навряд чи мала бути схованкою для коштовностей. Впадав у око разючий контраст між намірами митця, котрий вирізьбив це обличчя, і теперішнім її використанням. Підкоряючись інтуїції, яку годі пояснити тепер, я висипав умістиме шкатулки на туалетний столик і як слід потрусив її, а потім ще й постукав у дно. Почулося таке, що мій пульс одразу почастішав. Я спробував використати всі можливі засоби, щоб виявити пружинний механізм, який розчиняє таємничок у шкатулці, про існування якого запідозрив. Та все марно. Кінець кінцем, змучений, я вправив кришку знову в пази і замкнув шкатулку. На жіночому обличчі, я побачив ніби вираз цілковитої перемоги. Мені навіть здалося, що воно кидає мені виклик. Я вийняв з кишені лупу і заходився найретельніше оглядати всю шкатулку. Там, у китаянки на лобі, виявив малесеньку дірочку, котру для неозброєного ока складало різьблення. Узявши якусь брош з туалетного столика, я штрикнув її шпилькою в цей отвір. Характерний звук вивільненої пружини одізвався в моїх вухах. Я знову зняв кришку, і всередині шкатулки виявився потайник. Там були листи. Я засунув їх до кишені.

Те, що скоїлося зі мною далі, а стряслося тоді багато чого, можна пояснити лише неймовірною необачливістю, з якою я діяв того вечора. Притишені кроки, які почув позад себе, засвідчили мені, що я був не лише необачливий, а. й дурний. Тільки-но сунув руку під пахву, де тримав свій «люгер», як почув категоричний наказ: «Не ворушитись!» Тільки-но зібрався повернутися довкола себе, аби стати лицем до лиця з тим, у чиїй владі опинився, як той же голос промовив ще погрозливішим тоном: «Не обертатись!» Я стояв нерухомо. Одну помилку вже вчинив, тому аж ніяк не прагнув виправити її ціною іншої — ще грубішої. Увесь напружившись, гарячково розмірковував, яку роль найбезпечніше зіграти в даній ситуації, і тому чекав, коли ця людина заговорить. Та чекав я марно. У всякому разі, не пам'ятаю, щоб голос його пролунав ще раз, не чув я й будь-яких інших звуків. Проте помітив, як щось блиснуло. Неначе безліч зірочок замиготіло на фоні матового скла, після чого все оповив морок.

Який час я був у нетямі, не міг би точно сказати. Опритомнівши на килимі, я підвівся і зробив кілька непевних кроків, намагаючись зібратися з думками. Притулившись до стіни, крізь мутну полуду, що вступила мені в очі, нашвидку оглянув усе довкіл: та сама кімната, те саме оголене тіло жінки. А шкатулки вже не було, коштовностей — теж.