Гарасим А. Одні (2000)

Критикуючи недосконале законодавство, лівих, російську експансію, погоду, ніхто чомусь не пов’язує український параліч після проголошення незалежності зі специфікою національної психології. Важко не погодитися, що ідеальною формою життєдіяльності для української натури був колгосп і бригадир з батогом. Доки батіг витьохкував над українськими головами, доти в Україні кипіла робота. А відколи не стало батога, українська людина не знає, що їй робити зі своєю свободою і сумує за добрими старими часами. Тому повість Андрія Гарасима «Одні» — це відверта розмова про вади національного характеру, перенесені в майбутнє. І якщо є в цьому доля гротеску, то лише для того, щоб зрозуміти причину національної немочі.

Володимир Даниленко

Сергій прокинувся — йому приснився його молодший брат Лесь, який безслідно пропав у далекій Африці ще рік тому. Та крім брата ще щось було у цьому сні, і, стиснувши голову руками, Сергій пригадав — йому також наснилася тепер така далека Батьківщина. За скільки кілометрів звідси, від цього загубленого в Сибіру містечка, була його рідна земля. Рідна… Він ніколи раніше не називав її так. Сергій був майже позбавлений сентиментів, йому завжди подобалися шляхи, на яких можна було здибати гроші — це основне, а якщо пощастить, то й трохи визнання. І от забрався аж сюди, майже на край світу, за ними, і можна сказати, що йому поталанило — таки непогано заробляв, був навіть начальником, правда, не досить високим, на місцевому видобувному підприємстві. То чому зараз йому все це наснилося? Рік, що закінчувався, порівнюючи з минулими, був напрочуд спокійний; хоча майже не було ніяких вісток з дому, та він, правду кажучи, приїхавши сюди з десяток років тому, вже й став забувати, що воно таке — батьківський дім, і от, раптом, маєш! Кажуть, що людина згадує своє минуле перед смертю. Сергій рішуче закрутив головою — чого тільки не прийде до неї темної сибірської ночі! Треба вийти з хати провітритись, а то занадто тут вже душно. І тихо, аби не розбудити дітей та жінку, він вийшов надвір.

Надворі йшов дощ. Сергій підставив під його краплини обличчя. Щось у цьому дощі було не так, але що саме — він не міг зрозуміти. Аж ось він злизнув краплину з губи й відчув — вона була солоною. Піймав ротом ще декілька краплин і виплюнув їх — всі вони мали солонуватий присмак. «Як сльози», — подумалось йому. Та через мент він уже пригадав, що на цьому тижні запрацювало в їхньому містечку одне переробне підприємство, викиди якого, мабуть, і призвели до цього кислотного, а скоріше солоного дощу. Постоявши ще трохи надворі, він зайшов до хати.

— Кто там? — спитала, прокинувшись, дружина.

— Это я, выходил покурить, — відповів Сергій, вмощуючись біля дружини. За хвилину він уже спав міцним сном людини, впевненої у завтрашньому дні.

А надворі все йшов солоний дощ. Він ішов по всьому світу, і люди знаходили різні пояснення — одне реалістичніше за інше, — чому він солоний. Але якби на всьому великому білому світі зберігся хоч один справжній середньовічний схоласт, він, мабуть, сказав би з упевненістю, що це сльози Божої Матері. І може якраз саме він був би найближчий до істини — може це дійсно оплакувала Божа Матір всіх своїх дітей, переважна більшість яких мала скоро загинути.

А за тисячі кілометрів на південь від цього загубленого в Сибіру містечка з своєї майстерні, що розташовувалася десь у горах Сулейманових, вийшов пуштун. Цілу добу він збирав з різного залізяччя чи то автомат, чи то кулемет, чи ще бозна-що, і от нарешті закінчив. Там, в майстерні, стояв його витвір, його гордість, готовий, аби його застосували, пустили в діло. Проти кого? А хіба мало в пуштуна ворогів? Вони будуть вічно, доки сходитиме в Сулейманових горах сонце. При згадці про сонце пуштун підняв свою обважнілу, після цілої доби напруженої роботи, голову до неба. А по ньому щось летіло, швидко наближалося до того місця, де він стояв, і несло воно смерть. Пуштун, який до того ніколи не бачив крилатої ракети, не знав, що таке ядерний вибух, раптом зрозумів, що це — кінець, і перед тим, як перетворитися на попіл, йому спало на думку: «Чи буде сходити сонце, якщо у світі не стане ворогів?»

Так почалася Велика Південно-Азіатська бійня, у ядерному чаду якої за декілька днів згоріли життя сотень мільйонів людей. Потім почалася Афро-американська, потім… А потім прийшов грип — грип-мутант, виплодок ядерного пекла, і він був жахливіший від радіації всіх скинутих ядерних бомб — ті вбили сотні мільйонів, а він вбив людство. Правда, не все — на сході колись прекрасної Європи, що стала внаслідок дії вірусу суцільною пусткою, залишився край, в якому люди вижили, і ім’я цьому краю було — Україна.

Читать дальше