Марина Дяченко: Олена й Аспірин

Третя і четверта порвалися майже одночасно. Стало тихо-тихо. Дівчинка на карнизі постояла секунду, а тоді м’яко повалилася вперед — ніби статуя, скинута з п’єдесталу.

Аспірин устиг.

Він доніс її додому на руках. Роздягнув, обтер оцтом, уклав на дивані. Мишко байдуже сидів на підлозі. Скрипка залишилася там, на бруківці.

У Олени віднялися руки, але вона аж ніяк не виглядала розчарованою. Навпаки: вона усміхалася.

— Зробити тобі чаю?

— Ні, Олексію. Не треба.

— Треба, треба… ти хочеш пити.

— Ні. Я вмираю.

— Перестань! Ти сама говорила, що не можеш померти.

— Тепер можу… Він би прийшов, Олексію. Мені забракло всього кількох хвилин.

— Я бачив…

— Я знаю. Я б його вивела, це точно. Вже відчинилися двері… Але він не прийшов. Я не змогла.

— Ти змогла. — Аспірин напував її чаєм майже насильно. — Ти змогла. Ти грала на двох струнах!

Олена тихо засміялася:

— Цей світ такий тоненький… Я проробила в ньому віконце. Віконце в оболонці. Рану, якщо чесно. Він став пручатися. Він порвав мені струни. Ваш світ. Йому, певно, було боляче. Я знала, що довго не протримаюся.

Аспірин узявся за телефон — і відклав слухавку. Телефонувати… кому? Любі з Первомайська? Усе, що трапилося сьогодні, здавалося йому маренням. Роздвоєнням дійсності.

— Тобі треба відпочити. І все можна почати спочатку.

— Ні, не можна. Я програла. Я чесно намагалася, але я програла, Олексію, у мене немає більше струн.

— Що ж, — запитав він нерішуче, — тепер ти… будеш просто моєю дочкою? Так?

Вона заплющила очі.

— Вибач, Олексію. Мені більше нема сенсу жити. Я вже не буду — ніким.

Він узяв її за плечі.

— Слухай. Мені начхати. Якщо ти… та припини істерику! Ти моя дочка, все інше мені глибоко по барабану. Твій вітчим тебе й пальцем не торкнеться, а твоя божевільна матінка…

Гримнув дверний дзвінок.

— Спущу сходами, — сказав Аспірин крізь зуби. — І нехай потім скаржиться, кому хоче.

Широким кроком він пройшов у передпокій і, не дивлячись у вічко, відчинив двері.

— Доброго вечора, Олексію Ігоровичу.

З коридора дихнуло холодом. Крижаним. Зимовим. Аспірин стояв, роззявивши рота, уставившись в очі-свердлики — блакитні з прозеленню, безтурботні й безжальні.

Аспірин смикнув кадиком. Опустив очі. Гість стояв босоніж на лінолеумі, камуфляжні штани закочені, довгі вузькі ступні — чисті й білі, ніби з алебастру.

— Я прийшов по Олену.

— А я вас не кликав, — хрипко сказав Аспірин, не рухаючись із місця.

Гість ледь посміхнувся:

— Що поробиш, Олексію Ігоровичу. Я, буває, приходжу без запрошення.

І він переступив поріг. Аспірин пропустив його. Тремтіли коліна.

З вітальні, де лежала Олена, не долинало ні звуку.

— Зачекайте, — швидко сказав Аспірин. — Одну хвилину.

Гість повернув голову:

— Так?

— У мене до вас два слова, — вичавив Аспірин. — Ходімо на кухню, у мене там… чудовий коньяк…

Гість посміхнувся ширше. Захитав головою:

— Ні, Олексію Ігоровичу. Не сьогодні.

І ввійшов у вітальню.

Аспірин кинувся за ним. Обминув зоддалік, трохи не перевернувши етажерку з дисками. Став між гостем і Оленою.

— Привіт, малявко, — сказав босоногий, не звертаючи на нього жодної уваги.

Олена повільно розплющила очі. І, на подив і жах Аспірина, раптом посміхнулася.

— Ти прийшов.

— Ну звісно.

— Ти мене не покинув.

— Ясна річ.

— Ти мав рацію… — Олена знову опустила вії. — У мене нічого не вийшло. Я не змогла.

Зависла пауза. Аспірин стояв, напружившись, як воротар. Він чекав, що босоногий спробує підійти до Олени, і не був певен, що зважиться зупинити його, але все-таки чекав, тамуючи дрож у колінах.

Босоногий щось сказав. Коротка дзвінка фраза.

Олена здригнулася. Розплющила очі.

— Що ти сказав?

Гість повторив. Помовчавши, вимовив українською:

— Ти змогла. Він почув. Опритомнів. Пригадав себе.

Стало тихо. Потім Олена глибоко зітхнула. Її блідо-зелені щоки раптом порожевіли — так різко, ніби на них хлюпнули розчином марганцівки.

— Його вибір, — неголосно сказав босоногий.

Олена видихнула. Захитала головою:

— Я… втомилася.

— Я знаю. Ходімо.

Він сунув руку за пазуху, витяг довгий шкіряний футляр. Розкрив. Білий метал спалахнув під лампою. Аспірину привиділися блискучі хірургічні інструменти.

— Ні! — Він відступив до дивана, загороджуючи собою дівчинку.

— Олексію, — слабко сказала Олена.

— Ви її не… йдіть!

Гість витяг із футляра флейту, розібрану на дві половинки. З’єднав. Вставив мундштук.