Марина Дяченко: Олена й Аспірин

Олена грала і грала. Скрипка ревіла в її руках, як доісторичне чудовисько. Від цього звуку, одночасно чарівного й моторошного, Аспірин вкрився мурашками з голови до ніг.

А дівчинка старанно вела мелодію — якщо те, що видавала зараз скрипка, можна було назвати мелодією, якщо воно мало хоч якийсь стосунок до музики. В Аспірина сльози виступили на очі, як від яскравого світла. Він бачив своє відображення на склі — перекручений, зламаний відбиток. Заметушилися тіні. Мигнуло синювато-чорне волосся колишньої Люби з Первомайська, чомусь обличчя композитора Кості, що спився, засміялася в очі Надійка в матроському костюмчику, мовчки глянула Ірина, й Аспірину страшенно захотілося, щоб скрипка замовкла, але вона грала, грала, ніби кляте дівчисько взагалі ніщо не могло зупинити!

Загальне заціпеніння вибухнуло. Метрдотель намагався вибратися на карниз крізь відчинене вікно — але він був учетверо більший від Олени і з таким же успіхом міг би штурмувати вушко циганської голки. Знизу репетували й жбурляли пляшки; одна з них розбилася об чавунний ліхтарний стовп. Звернені вгору обличчя біліли при світлі ліхтарів, чорніли розкриті роти. Олена грала.

Довкруж Аспірина почалося таке, що годі й уявити.

Чоловік у чорному костюмі з золотою краваткою підхопив масивне крісло — від натуги піджак тріснув у нього під руками — і, важко розмахнувшись, ударив у скло — в Олену. За мить до удару Аспірин устиг навалитися на нього й відіпхнути; нічого в той момент не усвідомлюючи, він діяв інстинктивно, як ластівка над океаном. Важенне дубове крісло пробило скло й упало вниз. Дівчисько не збилося ні на соту долю такту; шкалком їй подряпало вилицю. Дві червоні краплі набухли і повільно рушили по блідій щоці, як дощові краплі по склу. Олена грала.

Знизу кричали, хто зі злості, хто від болю. Хтось когось вів крізь юрбу, підтримуючи за плече; Аспірин бачив перекошені люттю обличчя, і геть спокійні, зацікавлені обличчя, і обличчя перелякані; за рогом заволала міліцейська сирена.

— Та приберіть ви її! Приберіть!

Чоловік в елегантному світлому піджаку кинувся на карниз крізь пробоїну, залишену кріслом. Потягнувся до Олени, поковзнувся і впав, повиснувши на руках. Запищала жінка, кинулася на допомогу, але ні її лемент, ні галас юрби внизу не могли заглушити жахливу міць Олениної скрипки.

Чоловік розтиснув закривавлені пальці й зіслизнув униз із другого поверху. Олена грала, ні на кого не дивлячись. Аспірин пригадав її слова: «Якщо ти побачиш, що йде щось не так… або якщо тобі просто стане страшно..

Із розбитого вікна віяло сирим нестерпним холодом.

Юрба насподі стала щільніша. Тоді захвилювалася. Тоді роздалася в сторони, і по вузькому коридору на вулицю в’їхала пожежна машина з висувною драбиною.

Олена грала. Мишко дивився на Аспірина. На балконі за розбитим склом тепер було майже порожньо: вечірні дами відступили вниз, тягнучи за собою кавалерів. Метрдотель, що застряг у віконній щілині, все ще намагався виборсатися. Чоловічок років п’ятдесяти, присівши на дальньому кінці столу, жував шматочок шинки. Пляшка горілки перед ним була порожня вже наполовину.

Олена грала.

Скреготнувши, механічна драбина рушила вгору. На ній Аспірин побачив пожежника в брезентовому костюмі — той дивився на Олену так, ніби вона була не дитиною зі скрипкою, а палаючим хімічним заводом. Аспірин ступив уперед, ще не знаючи, що буде робити, але в цю мить Олена завершила першу частину на найвищій ноті. Настала крихітна пауза; здавалося, пожежник розгубився, але тут Олена глибоко зітхнула — здригнулися плечі — і наново провела смичком по струнах.

Звук був глибокий, вкрадливий, від нього перехоплювало подих. Пожежник завмер — повиснув у повітрі — за півметра від Олени. Тепер Аспірин не бачив його очей: на пластиковому щитку, який прикривав обличчя пожежника, відбилася неонова вивіска.

Олена грала. Метрдотель виборсався нарешті з вікна, сів на покриту килимом підлогу і раптом заплакав. У Аспірина теж клубок підкотився до горла: мелодія Олениної скрипки подіяла на нього, як жорстокий романс на сентиментальну панночку. Він притиснув долоні до щік — і побачив, як він летить над безкінечним, засіяним квітами полем. Низько-низько, поруч із квітами, тоді круто вгору, у хмари, аж щасливо перехопило дух…

Він отямився від холодного доторку скла. Він стояв за Олениною спиною, розплющивши обличчя об прозору перепону, і дивився, як пальці в задирках бігають по грифу, як летить білий каніфольний пил, підсвічений синім світлом вивіски. Юрба унизу стала більшою; хтось розгойдувався, як сомнамбула на прийомі в екстрасенса, хтось дивився, не кліпаючи. Пожежник сидів, звісивши ноги, на краю висувної драбини і дивився на Олену, підперши голову кулаком.