Марина Дяченко - Олена й Аспірин

— Я не поїду, ма, — тихо сказала Олена.

Дільничний тужно поморщився. Любов Віталіївна навіть не здивувалася.

— Поїдеш. У мене через тебе виразка відновилася, ледь ноги переставляю. Так, бери все, що він тобі купив, одягайся…

Олена відійшла до вікна, глибоко засунула руки в кишені спортивної куртинки.

— Я не піду. Я залишуся тут.

Любов Віталіївна підвелася — захитався стіл. Неквапно і впевнено, як носоріг, рушила до Олени. Схопила її за плече.

— Ти, гидото така, ще придумай, що батькові скажеш. Ще жопа від ременя синя буде, і правильно, не буду тебе захищати, поганку. Ходімо!

І вона поволокла Олену в коридор — так само неквапно і водночас нестримно, як і належиться справжній матері.

Аспірин знову глянув на Мишка — той сидів на підвіконні, як справжнісінька іграшка. Стара. Не дуже чиста. Безпорадна. Дільничний, дивлячись убік, піднявся через стіл, відсунув неторкнуте горня з чаєм.

— Олексію Ігоровичу, мені треба з вами поговорити…

— Потім, — сказав Аспірин.

У передпокої роздратовано заревіла Любов Віталіївна:

— Ах ти…

— Я не піду!

— Підеш!

Звук ляпаса.

Аспірина ніби обдали окропом. Він вилетів у передпокій, поковзнувся і мало не впав. Олена звивалася в руках матері, та поперемінно хльостала дочку по щоках і намагалася натягнути на неї зимову куртку.

— Ах ти гидото, розпустилася… Як розпустилася, сволота! Ну зачекай…

Аспірин перехопив руку Любові Віталіївни. Різко рвонув на себе. Жінка зойкнула і випустила Олену.

— Олексію Ігоровичу, — застережливо сказав дільничний.

Любов Віталіївна звузила очі:

— Прибери руки. Захисничок. Де ти був, коли я над візочком ревіла — сама? Коли я в секонд-генді смердючі черевики купувала, щоб було в чому дитину в садок зводити? Де ти був? У Парижі?

Олена притиснулася лопатками до дзеркала. Перевела погляд із матері на Аспірина й назад. Щоки її горіли, вона ледь стримувала сльози.

— Не треба емоцій, — сказав дільничний. — Усе вирішує закон. За законом ви, Любове Віталіївно, маєте повне право…

— Я нікуди не піду, — сказала Олена пошепки.

Любов Віталіївна ступила крок, але Аспірин устиг раніше і опинився між ними саме в ту мить, коли рука жінки потягнулася до Олениного вуха.

— Це мій дім. Якщо ви не підете, я викличу міліцію.

— Та ну? — Любов Віталіївна з викликом глянула на дільничного.

Аспірин розчинив ухідні двері:

— Ідіть.

Любов Віталіївна вперлася руками в боки:

— Або що?

— Або я спущу вас сходами, — пообіцяв Аспірин, мигцем глянувши на дільничного.

Той хмикнув:

— Звична ця справа для вас, я бачу… Любове Віталіївно, можна вас на хвилиночку?

— Я нікуди не піду без неї!

— Ні, ви підете, — тихо сказав Аспірин.

Вона зміряла його поглядом, від якого зів’яв би, мабуть, і найупевненіший у собі кактус. Аспірин не витримав і потупився.

— Вік би тебе не бачити, — тихо сказала Люба з Первомайська. — Лайно ти, а не мужик.

— Олексію?

Він сидів за увімкненим комп’ютером. Дивився поверх екрана — у вікно, де хиталися від вітру мокрі дерева, де нависали над дахами хмари. Наближалася зміна погоди. Велика зміна.

— Олексію, ти котлети будеш?

— Скажи мені чесно. Вона твоя мати?

Пауза.

— Так.

— Отже, ти мені брехала? Все-все брехала? Немає в тебе ніякого брата?

Вона сіла поруч, на краю ліжка.

— Пам’ятаєш, я тобі говорила… Реальність переварює мене. Я зустріла тебе… і збрехала, що я твоя дочка. І так сталося, що це правда.

— Правда, — тьмяно повторив Аспірин. — То ось вона яка, Люба з Первомайська… Разюче. Разюче. І що, її чоловік б’є тебе ременем?

— Поки що ні. — Олена невизначено знизала плечима. — Поки що тільки грозився.

— Який я ідіот, — тихо сказав Аспірин. — Отже, ти поїдеш у Первомайськ… А вона подасть на мене в суд — на аліменти.

Олена ледь посміхнулася:

— Ну, ти можеш не доводити справу до суду…

— Зрозуміло, — сказав він чужим голосом. — Тільки ти врахуй, що офіційні прибутки в мене не такі вже й великі…

— Ти підеш зі мною? — запитала Олена.

Він повернув голову:

— Куди?

Вони йшли блискучими від дощу вулицями. Вітер дихав теплом: нарешті приходила весна. В Олени за спиною був шкільний ранець, із нього визирала м’яка ведмежа голова. У правій руці — футляр зі скрипкою. Лівою вона схопилася за Аспіринову руку.

Сутеніло. По тротуару йшли люди, у будь-кого з них могла виявитися в рукаві голка зі снодійним, із наркотиком, із чим завгодно. На кожному даху міг ховатися снайпер із крижаними голками в обоймі. Аспірин спочатку напружено оглядався, а тоді перестав: параноя. Нав’язлива манія переслідування.