Марина Дяченко - Олена й Аспірин

Олена грала, зіп’явшись на пальчиках на самому краю карниза. Звуки ніжно вібрували, від цієї вібрації тремтіло й деренчало скло. Аспірин притиснувся до вікна, ризикуючи видавити його, бажаючи слухати музику не тільки вухами, але й тілом, і всією шкірою; в цю мить Олена знову зробила коротеньку паузу, і коли заграла далі, мелодія була зовсім іншою.

Юрба захвилювалась, затопталася, завирувала — і раптом кинулася врозтіч. Майже ніхто не кричав — якщо не рахувати двох-трьох придушених зойків під самим балконом. Аспірину теж захотілося тікати: напевно, так почувається кіт напередодні великого землетрусу. Червона машина випустила хмару смердючого вихлопу і, завиваючи від жаху, поїхала разом із пожежником на висувній драбині.

Оддалік затріщали постріли. Над вулицею спалахнув феєрверк — жовті, зелені, сині вогні. Скільки часу пройшло, подумав Аспірин, дихаючи ротом. Десять хвилин, година?

На балконі не було нікого. Спокійнісінько стояли пляшки з дорогим вином, медово відсвічували пузаті коньяки, лежала перевернута чарка — чоловічок, який ласував шинкою, давно покинув поле бою. Утік і метрдотель. Порожня вулиця й унизу — бите скло в щілинах бруківки, чиїсь окуляри, чиясь загублена сумка. Олена грала — ні для кого. Мишко, притиснувшись мордою до скла, дивився жорстоко й вимогливо.

Аспірин закусив губу, борючись із панікою. Тікати світ за очі… «Якщо тобі стане страшно…»

Він подався назад. Відступив ще. Чіпляючись за поручні, зійшов униз. Не бігти! Тільки не бігти! Повільно, повільно, повільно…

За стійкою гардероба нікого не було. Без нагляду висіли шкіряні пальта, і барвисті весняні шуби, і дешева дитяча куртка. Двері на вулицю було розчинено навстіж.

Аспірин розумів, що рано чи пізно скориться музиці. Хапаючись за портьєри, за бильця стільців, за стулки дверей, він боровся з панікою не за перемогу — за передостанній спокійний крок. І ще один передостанній.

Діставшись на вулицю, він підвів голову. Олена стояла, витягнувшись у струнку, смичок злітав і опускався. Аспірину примарилися вогники на пульті — злітають і спадають зелені стовпчики частот.

Він подався назад, оступився і впав, забруднившись. Не підводячись, лежачи, глянув на Олену І йому здалося, що Олена дивиться — згори — йому в очі.

Мелодія обірвалася.

Аспірин спирався руками на мокре каміння, намагався підвестися, з жахом усвідомлюючи: оглух! Оглух!

І лише за кілька секунд він зрозумів, що мелодія все ще звучить. Просто перейшла в іншу якість. Злетіла, як електрон, на іншу орбіту.

Все змінилося.

Прихований зміст музики, той, про який Аспірин завжди тільки здогадувався, тепер став зрозумілим, вийшов на поверхню. Бути живим — ось що це значить. Боятися смерті. Радіти. Жити. Аспірин підвів голову. Йому здалося, що за спиною в Олени стоїть багатотисячний оркестр, злітають і опускаються смички — аж до обрію.

Вулиця більше не була порожньою. З підворіть, із темних закутків виходили люди. Без страху та суєти — ніби всім їм призначено в цей час побачення, вони довго чекали його і нарешті прийшли. Вони стояли мовчки, пліч-о-пліч, у тісняві, і лише маленький майданчик під Олениними ногами, біля самого входу в ресторан, залишався порожнім, і найближчий ліхтар заливав його сліпучо-білим світлом.

Аспірин підвівся.

Мелодія стала жорсткішою, Аспірин читав її, як текст. Тепер Олена не вмовляла і не кликала — наказувала з’явитися цієї ж миті, вийти з юрби, стати у світному колі. Люди стояли півколом, заворожені.

Вийти вперед, до Олени, назустріч дивному світлу ніхто не зважився.

Олена грала. Скрипка звучала все голосніше, все різкішим ставав поклик. Аспірин не витримав, озирнувся: де він? Де той, для кого все це робиться? Утікач із раю, творець-невдаха?

Люди стояли нерухомо. Юрба ставала все щільнішою, ніхто не виходив ув освітлене коло.

Скрипка заревіла. Рев обірвався коротким металевим звуком. Порвана струна виноградним вусом запліталася на фоні блідого обличчя дівчинки, та Олена, не зупиняючись ні на мить, повела мелодію далі, повела вже на трьох струнах, і Аспірин не знав, які з них звичайні, а які — його.

Люди мовчали і слухали, але ніхто не виходив на поклик.

Аспірин вертівся, оглядаючись, розштовхуючи людей, усе ближче підбираючись до карниза. Вона впаде, вона впаде…

Знову лопнула струна. Поруч хтось зойкнув.

Олена грала тепер на двох. Пісня рвалася, у неї впліталися фальшиві ноти. Ніхто не входив у порожнє коло. Олена грала, рвані струни вилися навколо її руки, мелодія вже не була заворожливою і навіть не була мелодією — це був виклик, розлютований наказ…