Марина Дяченко - Олена й Аспірин

Чайник закипів, забурчав і голосно клацнув, вимикаючись. Аспірин витяг картонну коробочку з пакетиками на ниточках, укинув по одному в кожне горня, залив окропом. Поставив на стіл тарілку із залишками позавчорашнього печива.

— А Мишкові? — слабким від сліз голосом запитала дівчинка.

Аспірин, повагавшись, узяв із полиці третє горня. Дівчинка посадила ведмедя на стіл. Аспірин зітхнув і хлюпнув йому теж окропу.

— Бачиш, — сказав, присуваючи до дівчинки цукорницю, — я тебе не боюся. Що за дурниці — чому я маю тебе боятися? Ти пий… Просто я розлютився, коли ти взяла мій паспорт.

— А він у коридорі під дзеркалом лежав.

Аспірин пригадав: справді, одержував позавчора на пошті рекомендованого листа і потім закинув паспорт абикуди.

— Це не причина, — сказав він із притиском. — Документи брати не можна, особливо чужі, у чужій квартирі, чужої людини…

— Мені потрібно було дізнатися, хто ти.

Аспірин похитав головою, дивуючись її наївності:

— Хіба про це пишуть у паспорті? Ну от ти прочитала — і знаєш, хто я?

Дівчинка похилила голову.

— Не ображайся, але є ж правила, — сказав Аспірин, задоволений своєю маленькою перемогою. — У тебе повинні бути батьки… або я не знаю, опікуни якісь… і ти маєш жити з ними. Такі правила.

— Вони дуже далеко, мої опікуни, — сказала дівчинка і дивно посміхнулася. Така посмішка пасувала б зморшкуватій, битій життям бабусі. Аспірин насторожився.

— Де?

Дівчинка взялася за картонний язичок заварювального пакетика і з подивом підняла коричневий мокрий мішечок над бурштиновою поверхнею чаю.

— Оце так…

Опустила і знову підняла.

— Ти що, ніколи чай у пакетиках не заварювала? — тихо запитав Аспірин. — 3 якої ж ти глухомані?

— Олексію, — дівчинка блимнула бурульками злиплих вій, — не проганяйте мене.

Аспірин ледь не захлинувся чаєм.

— Я не проганяю! Допивай собі спокійно… Куштуй печиво… Але ми ж не в лісі живемо! У тебе мусять бути документи… Свідоцтво про народження… І мені треба терміново поїхати у відрядження, — придумав він раптом і перейнявся цією ідеєю. — Так. Поїхати. Надовго. Поїзд за годину.

Доки він говорив, дівчинка, здається, раптово втратила до нього інтерес. Її очі пильно дивилися на срібний дзвіночок, що прикрашав кухонну полицю.

— А що це?

І, не питаючи дозволу, вона простягнула руку і взяла дзвіночок за вушко.

— Залиш. — Аспірин насупився. — Ти що… хіба тебе не вчили, що треба спочатку… це ж чужа річ! Ану…

Дівчинка потрусила дзвіночком. Почувся дзенькіт, слабенький, але чистий.

— Ля, — сказала дівчинка.

І одразу брязнув дверний дзвінок — ніби розкудкудакалася божевільна курка.

— Ну от, — Аспірин підвівся, — це прийшла людина, яка тобі допоможе.

Простуючи до дверей, він легкодухо подумав, що врешті-решт можна подарувати їй дзвіночок. Нехай тільки піде чимскоріше.

— Привіт, — сказав Віскас, переступаючи поріг.

— Привіт. — Аспірин намагався не метушитися. — Чаю хочеш?

— Чаю? — Віскас підозріливо на нього покосився. — Давай спочатку вирішимо твою проблему…

Вони увійшли на кухню, коли дівчинка, піднявши гострий лікоть, обережно наливала свій чай у блюдечко.

Віскас різко зупинився, так що Аспірин ледь не налетів на нього, як Паць на Вінні-Пуха.

— Чаюєте? — запитав здивовано.

— Вона була голодна, — вибачливим тоном пробурмотів Аспірин.

— Зовсім ні, — тихо сказала дівчинка. — Просто… ми п’ємо чай. З Мишком.

І погладила ведмедя, від чого той ледь не впав важкою мордою в окріп.

Віскас глянув на Аспірина. Той відвів очі, ніби кажучи: ну, я ідіот, знаю…

— Як тебе звуть? — запитав Віскас дівчинку.

Вона низько схилилася над блюдцем, так що світлий волосок, що вибився з-за вуха, впав у чай і вужем поплив по поверхні.

— Як її звуть? — запитав Віскас Аспірина. Той знизав плечима. — Що, навіть імені не запитав?

— Н-не встиг.

Віскас саркастично хмикнув:

— Мало часу було?

— Та якось так-от… — Аспірин узяв із блюдця печиво і гарячково вп’явся в нього зубами.

— Добре… Допивай,— сказав Віскас дівчинці. — Поїдемо в дитприймальник.

— Куди?

— Якщо ти зараз не скажеш, хто батьки і де живеш, я відвезу тебе в приймальник-розподільник, і там із тобою поговорять спеціалісти… педагоги. — Віскас недобре посміхнувся.

— Я не тут живу, — сказала дівчинка тихо.

— «Люди ми не місцеві», — прогугнявив Віскас. — Отже, відправлять додому. Якщо будуть гроші. Давай, досьорбуй…