Марина Дяченко: Олена й Аспірин

Дівчинка, як і раніше, стояла посеред передпокою — вже без черевиків. Аспірина здивували її чистенькі шкарпетки. Нові, у дрібну червону смужку.

— Як тебе звуть? — запитав він, уриваючи паузу.

Вона глянула на нього докірливо:

— А тебе як звуть?

— Ас…— Він вчасно прикусив язика, бо Аспірин — це непедагогічно. — Олексій. Ось, вдягни капці.

Вона сунула ноги в гостьові жіночі пантофлі, на п’ять розмірів більші від її ступні.

— Ти голодна? — запитав він байдуже і жахнувся неприродності, фальші всіх цих побутових маніпуляцій. Капці-кухня-пельмені-чай…

— Я не голодна, Мишко голодний, — сказала дівчинка серйозно. — У тебе є мед?

— Є…

На кухні вона всілася на ослінчик, посадила ведмедика на край столу і склала руки на колінах. Ведмедик сидів, скособочившись, дивлячись перед себе ґудзиковими очима, звісивши ватяні лапи.

На одній був шкалок скла.

Аспірин, внутрішньо пересмикнувшись, зняв шкалок серветкою. Викинув у сміттєве відро.

— То як щодо меду? — запитала дівчинка.

— Зараз… Йому в блюдце налити чи він може з банки?

— Однаково, — сумирно вирішила дівчинка.

— Йому гречаний, липовий чи квітковий? — запитав Аспірин.

Дівчинка мигцем глянула на іграшку.

— Квітковий краще. Але це не принципово.

Аспірин ледве не впустив горня, яке щойно зняв із полиці.

— А ложку йому треба? — поцікавився хрипко.

Дівчинка посміхнулась:

— Де ти бачив, щоб ведмеді ложками їли? Тільки в мультиках!

— А, — непевно сказав Аспірин. Поставив на стіл перед ведмедиком стограмову баночку квіткового меду. Насилу відкрутив кришку. Відійшов до мийки, став, схрестивши руки на грудях, ніби чекаючи, що ґудзикові очі мигнуть, іграшка потягнеться ватяною лапою до баночки, зачерпне меду і понесе, гублячи краплі, до вишитого на плюші рота…

Іграшка не ворухнулась. Дівчинка взяла ведмедикову лапу, засопіла за нього, наморщила носа:

— Мишкові подобається. Спасибі.

— Будь ласка, — зітхнув Аспірин. — А тепер, якщо він поїв…

— Де ж він поїв? Він тільки почав!

Аспірин глянув на годинник. Пів на третю ночі. Доки втікали з місця пригоди, доки петляли провулками, доки Аспірин вирішував, що робити далі…

— У тебе є домашній телефон? — запитав він безнадійно.

— Нема, — озвалася дівчинка, зачерпуючи ведмежою лапою мед і плямкаючи від уявного задоволення.

— Ти взагалі збираєшся повертатися додому?

Дівчинка взяла зі столу серветку й начисто витерла ведмедикового рота. Вона мала коротко обстрижені рожеві нігті. Чисті незасмаглі руки. На новенькій футболці — два дракони в польоті, великий і маленький, і напис: «Krakow. Learning to fly».

— Ти бувала в Кракові?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин хлюпнув собі ще коньяку. Руки майже перестали тремтіти.

— Що там було? — запитав він, дивлячись на смугасті шкарпетки гості.

— Де?

— Там.

Дівчинка зітхнула.

— Він по мене прийшов… А я не хочу йти з ним.

— Тато?

— Ні. Він мені не тато.

— Вітчим?

— Він.

— Хто?

Дівчинка знову зітхнула. Аспірин нервово потер долоні:

— Хто вбив собаку?

Дівчинка кивнула на іграшкового ведмедя. Аспірин пригадав пошматованого блідого бультер’єра.

— Узагалі, — сказала дівчинка розважливо, — це вони його вбили. Давно. Коли він гнався за тобою, він вже був мертвим.

— Вибуху начебто не було, — сам собі сказав Аспірин. — Може… у них було з собою щось наче… ну… впало собаці під ноги й вибухнуло.

— Мишка бігла, хвостиком махнула, — сказала дівчинка без посмішки, — яєчко впало і вибухнуло… Ти хочеш спати?

— Я шість годин правив теревені в етері, — признався Аспірин. — Розмовляв із якимись ідіотами по телефону. Ставив на замовлення дурнуваті пісеньки. Потім малолітні кретини підстерегли мене в підворітті й нацькували бультер’єра. А він ні з сього ні з того здох біжучи. І не просто здох — його розірвало…

— Нічого, — сказала дівчинка примирливо. — Ти вип’єш ще і заснеш.

— А коли прокинуся, тебе вже тут не буде, — мрійливо припустив Аспірин.

— Це навряд чи, — сказала дівчинка й обійняла ведмедика.

Чудес не буває, і тому о дев’ятій ранку, коли Аспірин вийшов, накульгуючи, на кухню, дівчинка сиділа, схрестивши ноги, на стільці перед ідеально витертим столом, дивилась у вікно й ледь чутно наспівувала крізь зуби. Перед нею на металевій таці лежав обкладинкою догори розгорнутий паспорт Аспірина.

— Ти що?! — Від обурення Аспірин вилаявся, як не лаються при дітях, засоромився своєї нестриманості й тому розлютився ще дужче.