Володимир Владко: Фіолетова загибель

— І він хотів, щоб я брав у цьому злочині участь! — голосно вихопилося в Клайда. — Ніколи! Нізащо!

А що ж далі? Як він може перешкодити Фреду здійснити його плани? Це ж не винахід, креслення якого можна, скажімо, спалити. Це — страшна космічна плісень, до якої не можна навіть підійти, щоб знищити її.

Перед від’їздом Фред Стапльтон в’їдливо кинув: якщо ти не схочеш покінчити життя самогубством… Тут Фред не помилився. Лише самовбивця підійде до метеорита. Спалити метеорит, — плісень чудово горить, але наблизитися як? Не допоможуть ніякі рушники. Протигаза чи водолазного скафандра нема. До того ж гілки зараз мокрі від дощу, а полум’я має бути дуже сильним. Не сушити ж мені гілля? Ні, це теж не підходить. Що ж тоді?..

А дощ все лив і лив. Палатка здригалася й прогиналася від міцних ударів, наче пожежні шланги з усієї сили били по ній міцними пружними стовпами води. Іншим часом Клайд міг би навіть захоплюватися таким видовищем: ніколи вій ще не бачив подібної картини розбурханої водяної стихії, що вражала своєю величчю і міццю. Калюжка біля палатки швидко збільшувалась і вже розрослася в озерце. Вода облизувала своїми нерівними краями ще суху поверхню долівки палатки, підступала до засохлої квітки, що невідомо звідки взялася тут, підхопила її і, паче примірюючись, хитнула ліворуч і праворуч. Клайд машинально стежив за квіткою. Ще неясна здогадка заворушилась у його мозку. Вода в калюжі, ніби збираючись з силами, трохи підняла квітку й, повільно повертаючись, несла її до виходу з палатки. А рівень води в озерці все збільшувався. Клайд зіскочив з койки.

«Ось те, до чого не додумався Фред Стапльтон, незважаючи на свою обачливість! Вода може змити метеорит з берега! Джеймс-Коротун з самого початку боявся цього. Еврика, еврика, чорт забирай! Злива, звичайно, нажене в річку багато води. Адже річка тече в яру, до неї біжать потоки води з галявини; та ні, не лише це, річка тече з гір, а дощ був і там, якщо не ллє і зараз. Значить, вона швидко розіллється, можливо, не відразу, але, в усякому разі, ще до повернення Фреда. Ні, я не можу чекати, треба подивитися, переконатися, що так і буде», — стрибали у мозку Клайда безладні, наче в маренні, думки.

Він гарячково надів і наглухо застебнув дощовик, накинув на голову капюшон і вибіг з палатки. Гострі краплини застукотіли, наче град, по складках капюшона, мов відшукуючи щілину в одязі, куди б вони могли проникнути. Штани Клайда миттю вимокли знизу до колін. Він відпльовувався од бризок, що хльостали по обличчю, і радів, що вітер дме майже в спину. Забіг у палатку Фреда і взяв його бінокль. Тепер до урвища, до річки, а що ноги промокли, це не важливо. Він стрибав через калюжі, через струмки, мерщій вперед, не встигаючи все ж таки наздоганяти свої думки, що бігли ще швидше…

Раптом Клайд зупинився. Йому здалося, що дощ вщухає. І поривчастий вітер, який задував зліва й кидав йому жменями в обличчя снопи бризок, теж послабшав. Клайд підвів голову, занепокоєно дивлячись на небо. Сірі хмари так само повільно повзли з заходу на схід, але в них з’явилися просвіти, немов далеке ще сонце наполегливо хотіло пробити своїм промінням похмуру й безрадісну пелену. І цих просвітів було більше в західній частині неба, звідки дув вітер. Та невже ж і справді дощ ущухає? Саме тоді, коли він так потрібен, коли від нього залежить доля метеорита із згубною плісенню?

Клайд знову помчав до того місця, де вони втрьох бачили, як загинув чорний скунс. Може, метеорит уже змило, адже й звідси вже чути, як гуркотить, кипить вода в річці. Ось і скелястий виступ, звідки видно метеорит…

Він лежав під тим самим великим кедром. Чорні боки метеорита, омиті дощем, виблискували і цим виділялися серед звичайних жовтих і сірих валунів. І фіолетова плісень, яку чітко було видно в бінокль, що його Клайд нетерпляче притиснув до очей, залишалася такою ж, хоч її листя, схоже на папороть, чомусь неначе похилилося, зморщилося, побуріло. Чому це? Що сталося з плісенню?

Спочатку на це не було відповіді. Але, вдивляючись далі в плісень, Клайд помітив, що її листя морщилося й поникало лише з того боку, де метеорит обмивало хвилями річки. Так, вода, від гудіння й гуркоту якої дзвеніло у вухах, сильно піднялася, її річище, яке ще зовсім недавно проходило посеред яру, тепер розлилося на весь простір між схилами; вода бурхала й скипала, з люттю кидаючись на крупні валуни, яких ще не знесла її стрімка течія. Річка підкрадалася своїми хвилями, що набігали на берег, і до чорного метеорита, майже облизувала його краї і кедр, під яким він лежав, але сердито відкочувалася назад, — і знову підступала до нього, немов намагаючись зіштовхнути й понести метеорит разом з іншими валунами.