Володимир Владко: Фіолетова загибель

— Ану, перестань базікати, гуско! Чуєш?

Фред Стапльтон вирішив, що з нього вже досить таких розмов. Дівчисько знахабніло, і його слід провчити, щоб воно не вплутувалося в справи, в яких нічого не розуміє. Його голос задзвенів різко й хльостко, наче то свистіли удари батога, і Меджі з кожною фразою мимоволі відступала назад.

— Ти насмілюєшся про щось говорити? Приїхала сюди, щоб обплутати мене, а коли з цього нічого не вийшло, бо ти мені набридла, — чуєш, набридла! — ти вирішила спіймати на гачок хоч бідолаху Коротуна. Крупна риба вислизнула, так хоч би дрібноту спіймати, так?

— Фред… — з жахом підняла руки, відступаючи, Меджі. Але той не бачив нічого, захоплений своєю тирадою.

— Добре задумано, — продовжував він хльостати її. — Бідолаха й не помітив, як вклепався. Навіть любовні листи писав, ах, ах! А хто його погубив? Ти, і тільки ти!

— Фред, як ти можеш?..

— Коли б Коротун не взявся доводити тобі, який він розумний, не намагався б посилювати дію плісені, так він і зараз був би живий і здоровий. Ти погубила його, бо гралася з ним, наче з хлопчиськом, щоб спіймати його у твої диявольські тенета.

— О Фред, облиш… бога ради, що ти говориш?

— А коли він загинув, ти, звичайно, дуже плакала. Як же, і тут зірвалося! Втім, ти все ж таки швидко збагнула, — і тут, визнаю, я й сам допоміг тобі, не підозрюючи нічого! — що від Коротуна залишилася спадщина. І заповзятлива Меджі Бейкер пробує вплинути на Фреда, щоб потім накласти чарівну лапку на метеорит Джеймса-Коротуна й заграбастати гроші, продавши його нишком-тишком, чи не так? Дудки, не вийде!

Меджі не витримала. Вона безпорадно опустилася на землю й закрила обличчя руками. Але до неї ще долинали страшні обвинувачення:

— Спритно задумано, дівчинко! Та я не такий дурний, щоб не розкусити твоїх хитрощів. І не такий бовдур, як довірливий Коротун. Мене дістати — в тебе руки короткі. І не подумай базікати комусь про метеорит і фіолетову плісень! Я для того й їду з тобою, щоб перешкодити твоїм хитромудрим планам. Тільки спробуй заговорити з кимсь про цю справу. Я з тобою церемонитися не буду. Зрозуміла?

Він подивився на дівчину, яка була вже не в силах заперечувати йому, і задоволено хитнув головою. Меджі низько схилила голову на руки і гірко, відчайдушно плакала.

«Доза ліків, мабуть, надто сильна, — подумав Фред, — але краще більше, ніж менше. В усякому разі, дівчисько вже не заважатиме ані йому особисто, ані його справі. Що й треба було довести».

Насвистуючи мотив якоїсь пісеньки, Фред пішов до палатки. Тепер він і справді відчув, що саме час поспати. Міркування про власні плани й розмова з Меджі втомили його. Але головне в тому, думав він із задоволенням, що важкий м’яч він провів і забив у ворота противника, незважаючи на запеклий опір. «Я вам ще покажу», — підсумував Фред Стапльтон свої думки і при цьому впевнено погрозив комусь міцним кулаком.

А Меджі все ще плакала біля згаслого вогнища. Вона здригнулася від дотику чиєїсь руки і злякано підвела очі, в яких, немов у тумані, розпливалися обриси темних кущів на тлі хмарного неба.

Це був Клайд Тальбот. Він ласкаво гладив її по голові й утішав м’яким голосом:

— Заспокойся, Меджі. Не треба плакати, він невартий цього. Він негідник!

— Ви… ви чули? — прошепотіла дівчина неслухняними губами.

— Так, дещо чув. Я саме підійшов сюди й почув його останні слова. Говорити з ним я не міг, у мене бракувало сил для цього. Та й не треба було говорити, довелося б бити його, а це нічого не дало б. Все одно він завтра їде. О Меджі, який же він негідник!.. Мені соромно говорити про це після багатьох років нашої дружби, але це так. Весь, з голови до ніг! Ходімо, Меджі, вам треба відпочити, завтра ви рушаєте в путь. Ходімо, і спробуйте заснути!..

Спочатку в палатці, коли Меджі погасила електричний-ліхтарик, стало дуже темно, і ця темрява була такою густою, що до неї, здавалось, можна було доторкнутися. Вона тулилась до очей, а якщо в неї вглядатися — трохи відступала, але не відходила далеко, причаювалася і шукала моменту, щоб знову наблизитися до самого обличчя й торкатися його невидимими, невідчутними пальцями. Меджі згорнулась на ліжку маленьким клубочком, закутавшись ковдрою й ретельно перевіривши, чи не залишилася хоч найменша щілинка, звідки проходило б холодне повітря: їй хотілося зігрітись, але це не вдавалося, можливо, тому, що її морозило від нервового напруження. І заснути вона ніяк не могла. Поступово темрява немов розсіювалась. «Проте, мабуть, це просто очі звикають до мороку, — подумала Меджі, — ось уже видно слабкі обриси входу в палатку і трохи світліший квадратик пластмасового віконця». Стало якось краще, приємніше, але заснути все ж таки не вдавалося…