Максим Кидрук - Заради майбутнього

— Воно схоже на Гааґу, проте це не Гааґа, — заперечив він. — Будівля, що нагадує Гофторен, не найвища. Ось тут, — він показав на групу хмарочосів у лівому нижньому куті зображення, — будинки значно вищі. І їх немає в Гаазі.

— Поки що немає, — сказала Лінда.

— Що?

— Це Гааґа майбутнього.

Тоха сів рівно, втупився у подругу. Поки зважував, що відповісти, Лінда запитала:

— Де інші?

— Гортай, — він махнув рукою.

Голландка натиснула на клавіатурі стрілку праворуч, і на екрані з’явилося наступне зображення. На ньому також був ядерний вибух, щоправда, гриб розпухав ген-ген на горизонті, значно далі від точки знімання, ніж на першому фото. На передньому плані височіли будівлі з бетону та скла.

— Це Роттердам, — упевнено констатувала Лінда.

Тоха насупився.

— Та ні.

— Так! — Дівчина провела пальцем по зображенню. — Ось опори Еразмусбруґа, мосту Еразма, їх ні з чим не сплутаєш. А трохи правіше — башта Світового портового центру [17] World Port Center — 33-поверховий хмарочос у Роттердамі. . А це щось схоже на регіональний офіс KPN [18] Голландська телекомунікаційна компанія. , тільки дещо перебудований. Упізнав?

— Я не…

Лінда знову натиснула на стрілку праворуч. На третьому зображенні — випалена вщент рівнина. За білими смугами, що, розгалужуючись і перехрещуючись, тяглися до засотаного сіруватим туманом горизонту, дівчина здогадалася, що дивиться на руїни міста. Ще одне натискання на стрілку, і на екрані — купи мерців, тисячі й тисячі обгорілих, покорчених тіл зі спотвореними обличчями та чорними проваллями ротів, що немовби зайшлися в безгучному крикові.

— Це не розіграш. — Лінда промовляла так, ніби її от-от знудить.

— А що тоді?

Дівчина не відповіла, лише похитала головою.

— Як ти це поясниш? — Тоха тицьнув пальцем у екран. — У тебе не було навіть припущення про те, звідки прилетіло стільки позитронів, ти уявлення не мала, чому повторюються їхні енергії, а тепер переконуєш, нібито в їхній послідовності закодовано ось це… — він іще раз, тепер уже зі злістю, тицьнув у монітор, — переконуєш, що ось ці дурнуваті картинки — не розіграш?

Лінда притулила долоню до губів, помовчала, а потім коротко кивнула.

— Так. Саме так. Я не вважаю це розіграшем.

Тоха жестом дав зрозуміти, що йому починає набридати розмова.

— Це дурня, Ліндо! З тебе хтось насміхається. Не було ніяких позитронів.

— Я на власні очі бачила треки в бульбашковій камері.

— Хтось хакнув ваш контролер і вшив у нього програму, яка засирає лог-файл двома значеннями енергій, але не довільно, а так, щоб…

— Я на власні очі бачила треки в камері, — наче зачаровано повторила дівчина. — Їх твоя програма також підробила?

Хлопець роздратовано гмикнув:

— Окей, тоді поясни мені, звідки це?

Лінда відповіла відразу, не затинаючись:

— Із майбутнього.

Тоха закотив очі та простогнав:

— Припини…

Дівчина його начебто не чула.

— Коли в «Locus’і» ти запитав, чи є в мене якісь припущення, що могло спричинити такий потік позитронів, я розповіла не все. У голові крутилася здогадка, яка… скажімо так, не суперечить фізичним законам, але яка здалася такою божевільною, що я не наважилася її озвучити. Розумієш, заряджені частинки можуть рухатися у просторі і вперед, і назад, і, в принципі, немає закону природи, що забороняв би їм із таким самим успіхом подорожувати вперед і назад у часі. Проте ми чудово знаємо, що ні частинки, ні будь-що інше у відомому нам Усесвіті не здатні мандрувати в минуле. А тому… — Лінда потерла лоба пальцями й запитала: — Ти чув про Річарда Фейнмана?

Хлопець стулив рота й кивнув.

— Після участі в Манхеттенському проекті Фейнман поїхав до Принстонського університету й там працював над ранніми роботами Поля Дірака. Того самого Дірака, про якого я згадувала ввечері. — Тоха мовчав, і дівчина продовжила: — Фейнман виявив дещо дуже дивне. Він зауважив: якщо змінити напрямок часу в рівнянні Дірака на протилежний і водночас поміняти знак заряду електрона з від’ємного на додатній, то в рівнянні нічого не зміниться. Тобто з математичної точки зору електрон, який рухається назад у часі, — це те саме, що позитрон, який рухається вперед у часі. Фейнман виявив причину, чому природа дозволяє існування зворотних у сенсі часу рішень: вони описують рух антиматерії. Ти розумієш?

— Так собі.

Лінда зітхнула.

— Позитрон — це антиматерія. Античастинка до електрона. Коли електрон і позитрон зіштовхуються, вони анігілюють, ну, самознищуються, випромінюючи фотон.