Максим Кидрук - Заради майбутнього

— Так!

— Я слухаю.

— Отой фрагмент… — від хвилювання хлопець похлинувся повітрям, — він повторюється не лише на початку.

— Як ти…

— Просто пошук. Ти сама це виявила б, якби знала, що шукати.

— А як ти знав, що…

Він не давав їй закінчити:

— У тому то й річ. Я замінив твої хрестики та кружечки на одиниці й нулі, потім конвертував усе з двійкового формату в шістнадцятковий і… — Тоха зам’явся, вирішивши, що це занадто складно й неважливо. — Коротше, повторюваний фрагмент — це маркер початку стандартного JPEG-файла. Їх є по чотири у перших двох файлах, що ти мені скинула, та три в останньому. Крім того, я виокремив маркери кінця файла, їх ще називають футерами, — по чотири у перших двох послідовностях і лише два в останній.

— Чекай, чекай. Я не встигаю за тобою. Маркери початку JPEG-файла?

— Так, — хлопець припустив, що Лінді невідомо, що таке JPEG, і заходився пояснювати: — JPEG — це популярний формат для стиснення графічної інформації…

— Я знаю, що таке JPEG, — обірвала його Лінда. — Я просто не можу збагнути… Ти зараз кажеш… намагаєшся сказати мені, що позитрони, які я впродовж двох днів фіксувала в лабораторії, вони… — Дівчина недоговорила, не дібрала слів.

— Так, саме так, Ліндо. Мені самому не віриться, але я тричі все перевірив перед тим, як телефонувати. Запевняю, у тих послідовностях на основі двійкового коду зашифровано десять повних зображень у форматі JPEG: по чотири у перших двох і два у третій. У третьому файлі є початок іще одного, одинадцятого, зображення, проте футера не вистачає, тобто воно, типу, недовантажене.

— Ти їх згене… зма… блін, не знаю як це назвати… Скомпілював?

— Звісно. Я б не телефонував.

— І що на них?

Тоха зробив паузу. Він притискав телефон до вуха так, що відчував, як у скронях пульсує кров.

— Ти не повіриш, Ліндо… Ти, бляха, просто мені не повіриш.

— Ти вдома? — швидко запитала дівчина.

— А де мені ще бути?

У динаміку зашаруділо. Лінда вискочила з ліжка й похапцем витягала з шафи одяг.

— Чекай на мене. Зараз приїду. Покажеш усе.

Доки його подруга, несамовито налягаючи на педалі, мчала вулицями нічного Делфта, Тоха опанував себе та спробував усе тверезо зважити. Отже, три дні тому в одній із лабораторій RID Лінда вмикає бульбашкову камеру, яка ні сіло ні впало починає фіксувати появу заряджених частинок. Частинки виявляються позитронами, і то лише двох певних енергій. Контролер записує послідовність їхньої появи, а потім Тоха, погравшись із лог-файлом, перетворює цю послідовність на бінарний код і генерує з неї зображення. Це дурня! Нічого з перерахованого — ні кількість позитронів, ні значення енергій, ні тим паче послідовність їхньої появи, що з фантастичною точністю, біт за бітом, відтворила бінарну структуру відразу десятка графічних файлів — просто не могло бути правдою.

Тож коли о чверть по другій Лінда тихо постукала у двері, хлопець знав, що їй говорити.

— Тебе хтось розігрує, — вивалив він, щойно прочинивши двері.

Лінда без запрошення пройшла повз, зняла вітрівку, скинула кросівки.

— Покажи зображення.

Тоха махнув рукою в бік кухні, а сам потупав до спальні по ноутбук. Принісши, поставив його на стіл і розвернув до дівчини.

— Це воно? — зблідла дівчина.

— Так. Це перша картинка. Я спочатку вирішив, що це фотографія, але потім придивився й зараз вважаю, що це комп’ютерна графіка. Тебе хтось жорстоко намахує…

— Це не розіграш, — обірвала його Лінда.

Тоха замовк і пересмикнув плечима.

Заледве не черкаючи носом поверхню екрана, дівчина вивчала зображення. Верхню частину займала грибоподібна хмара від ядерного вибуху, що розросталася на тлі вугільно-чорного неба. Жовтогаряча «ніжка» гриба видавалася непропорційно короткою порівняно з тороподібною «шапкою», що нагадувала підсвічену зсередини автомобільну шину. На передньому плані внизу (вочевидь, знімок робили з повітря) виднілося велике місто, ядучо-жовте у відблисках вибуху. Обрамлена пасмами сірого пилу ударна хвиля підповзала до передмість.

— Це не розіграш, — пошепки повторила Лінда. — На знімку Гааґа. Ось ця будівля, бачиш? — Вона тицьнула пальцем у екран. — Це Гофторен, найвища будівля Гааґи. У ній розміщено Міністерство освіти, культури та науки. А оця праворуч, зі скляним дахом зеленого кольору, — Міністерство охорони здоров’я, соціального забезпечення і спорту.

Хлопець також схилився над ноутом. Він не раз бував у Гаазі — місто межує з Делфтом, — тож легко впізнав будівлі, на які показувала Лінда. Втім дещо не збігалося.