Врешті решт, зовсім вже невпевнено, хлопець закінчив:
— А це, — кивок праворуч, — Кригобій Нестерпний, мій перший заступник, пальчак-маніпул. А ото, — кивок ліворуч, — сотовий ар’єргардний Ду Гін Навіжений…
Арктросс пару разів кахикнув і затих.
Богдан мовчки перевів погляд на четвертого хлопця з довгим волоссям, що завмер трохи осторонь трьох „гіперборейців”. Той правильно зрозумів його погляд, відповівши на нього просто й зі смаком:
— Зоребор Сталева Десниця, гіперон розвідницького загону гременецького нуклону Вільної Оріяни…
— Тьху ти! — не стримався за спиною Богдана Погосян.
— Нишпорка ти клята, шпигун смердючий, а не розвідник! — визвірився на нього Арктросс. — Навіть взнавши за наш ар‘єргард ваші вівці нінащо не здатні!
— А оце ми вранці з‘ясуємо, коли перша лава оріїв на Чоломай висадиться і…
— Ша! — наче прицвяхував Богдан до дерев, що оточили улоговину, початок чергової, хоча й словесної, баталії, а потім люто прошипів, переводячи злі очі з одної постаті на іншу: — А тепер — те ж саме, але українською!
Першим його зрозумів Зоребор. Котрий — Сталева Десниця. Кмітливий хлопець.
— Та це… — пересмикнув він плечима, засовуючи свій короткий меч в дерев‘яні, вкриті хитромудрою різьбою, піхви, що бовталися в нього на поясі. А потім трохи потупцював на місці ногами, взутими в дещо, яке нагадувало щось середнє між давньогрецькими сандалями та російськими личаками. — Та це… — повторив. — З Гременця ми. Клуб історичних рольових ігор „Оріон”. Зараз відпрацьовуємо навалу гіперборейців з Арктиди на Трипілля Оріяни. Мене Ігор Норильцєв насправді звуть. — Це „насправді” прозвучало якось запитально, наче хлопець не зовсім довіряв цьому терміну. — Я за тиждень чотирнадцяту школу закінчую. В політех наш поступатиму. А це, — він повернув голову до своїх нещодавніх супротивників, — друзі мої: Артем Бутейко, Єгор…
— Тьху ти! — перебиваючи його, знову почулося за спиною Богдана і Едгар Фрунзикович, висунувся до багаття. — А ну, дай, — простягнув він руку до меча одного з хлопців.
Арктросс, в миру — Артем Бутейко, розгублено подивися на друзів, а потім таки віддав свою зброю Погосяну. Той обережно зважив її на руці, провів пальцем по лезу, а потім зненацька, не розвертаючи корпусу, вдарив нею по гілці акації товщиною не менше, ніж в два пальці. В червоній, від багаття, напівтемряві щось вискнуло і гладенько обрубана гіллячина впала Богданові під ноги.
— Тьху ти! — третього разу за дуже короткий час сплюнув Погосян, обертаючись до напарника. — Та це ж справжня холодна зброя! — І раптом вибухнув: — Під статтю захотіли, чортові діти? Повбивати одне одного захотіли, мельхіорові? Ось зараз ми протокол-то складемо! Будуть вам інститути!.. Буде вам від батьків!.. Вам що, робити нема чого? Нема?!? До іспитів треба готуватись, а не в ігри дурні гратись!..
— Зараз іспитів немає. Зараз — співбесіди, — зауважив Артем. — А ігри мають сприяти. Тобто, проходити в реальних умовах і з реальною зброєю для отримання відчуття…
— Фентезі — сила, сайнс — могила, — зненацька тоненьким голосом кукурікнув Єгор, прізвища якого менти так і не почули.
Богдан не знав, що то воно таке „сайнс”, але так досвідчене зиркнув на хлопця, що той рвучко посунувся назад, ледь не обпаливши свій зад полум‘ям багаття.
— Отже, громадяни гіперборейці, отже, панове орійці… — розпочав було Кременчук, але початок його виваженої фрази так і залишився незакінченим.
В небі, із західного боку Чоломаю, там, де це небо здавалось найчорнішим і в напрямку якого зник загадковий літак, зненацька щось гучно зашипіло й спалахнуло величезною, у напів-Дніпра, електрозварювальною дугою. У Богдана навіть в очах заломило. А опісля, тоді, коли та дуга вже згасла, полум‘я багаття здалося йому неприродно тьмяним. Якимсь картонним здалося йому полум‘я багаття. Дива цієї ночі тривали й надалі. Чи то літак той бісовий таки долітався?
— Ух ти!.. — вражено видихнув хтось з хлопців, спостерігаючи за тим, як вдалині розпочали зблискувати якісь мертвотно-блакитні блискавиці, кидаючи сталеві відлиски на ошелешені обличчя.
В західному напрямку щось відбувалось. Початкове гучне шипіння вже розсипалось на затухаючи відлуння-жевринки. Але звідти знову й знову виплескувалось якесь дзижчання, що чимось нагадувало оте, нещодавнє, яке линуло понад нічним Славутою.
Кременчук мигцем перезирнувся з Погосяном і суворо глипнув на хлопців:
Читать дальше