Френк Герберт - Месія Дюни

Скителі повернувся поглядом до старого, зауваживши порожній рукав, що спадав із лівого плеча, та відсутність дистикоста. Довкола старого витав ореол владності. Не пас задніх під час джигаду.

– Можу я дізнатися ім’я мого гостя? – спитав старий.

Скителі стримав полегшене зітхання. Його врешті-решт прийняли.

– Я Зааль, – назвав ім’я, яке присвоїв собі для цієї місії.

– Я Фарок, – сказав старий, – колишній башар Дев’ятого легіону джигаду. Це тобі щось говорить?

Скителі, прочитавши погрозу в його словах, сказав:

– Ти народився на січі Табр як вірник Стілґара.

Фарок розслабився й відступив убік.

– Ласкаво прошу до мого дому.

Скителі прослизнув повз нього в тінистий атріум: підлога з блакитною мозаїкою, стіни оздоблені блискучими кристалами, що утворювали узор. Позаду атріуму був критий внутрішній дворик. Світло, пропущене прозорими фільтрами, розсіювалося, сріблилося, наче білоніч Першого Місяця. Вуличні двері позаду нього скрипнули – це зачинилися ущільнювачі для утримування вологи.

– Ми були шляхетними людьми, – казав Фарок, ведучи гостя до дворика. – Не якимись відщепенцями. Жили не в грабенському селі, як оце! Мали власну січ в Оборонній Стіні біля Габбанійського хребта. Один хробак міг перевезти нас до Кедема, що у внутрішній пустелі.

– Не те, що тут, – погодився Скителі, зрозумівши, що привело Фарока до змовників. Фримен тужив за давніми днями й давніми звичаями.

Вони увійшли у дворик.

Скителі розумів, що Фарок насилу стримує неприязнь до свого гостя. Фримен не довіряв очам, що не були цілковито синіми очима Ібада. За словами фрименів, іншосвітяни мали очі, які зиркали на всі боки одночасно й бачили те, чого не слід.

Коли вони ввійшли, музика семути стихла. Тепер її змінила гра на балісеті – спершу дев’ятиструнний акорд, а тоді чиста мелодія пісні, популярної на планетах Нараджа.

Коли очі звикли до світла, Скителі розгледів хлопця, котрий сидів, схрестивши ноги, на низькому дивані під арками справа. Очниці юнака були порожніми. З незбагненною чутливістю сліпих він почав співати саме в ту мить, коли Скителі зосередив на ньому погляд. Його голос був високим і ніжним.

Вітер здуває землю,

Вітер здуває небо,

Вітер людей здуває,

Хто він такий, той вітер?

Дерева стоять гордовито,

П’ють, де колись пили люди.

Я надто багато бачив,

Надто багато світів,

Надто багато людей,

Надто багато вітрів.

Скителі зауважив, що справжні слова пісні були іншими. Фарок повів його від юнака, під арки з протилежного боку, де вказав на подушки, розкидані на мозаїчній підлозі. На мозаїчних плиточках підлоги були зображені морські створіння.

– На цій подушці сидів колись на січі Муад’Діб, – сказав Фарок, указуючи на круглу чорну копичку. – Зараз вона твоя.

– Я твій боржник, – промовив Скителі, опускаючись на чорну подушку. Усміхнувся. Фарок показав свою мудрість. Мудрець говорить про вірність навіть тоді, коли слухає пісню, сповнену прихованих натяків та потаємних звісток. Хто може заперечити жахливу силу тирана-імператора?

Допасовуючи слова до пісні, щоб не збити ритму, Фарок поцікавився:

– Чи не заважає тобі музика мого сина?

Скителі вказав жестом на подушку навпроти себе й сперся спиною об прохолодну колону.

– Я люблю музику.

– Мій син втратив очі під час здобуття Нараджа, – сказав Фарок. – Там його вилікували й там він мав би залишитися. Жодна жінка Народу за нього не піде. Своєю чергою, чи ж не дивно, що я маю на Нараджі внуків, яких, мабуть, ніколи не побачу? Ти знаєш планети Нараджа, Заале?

– Молодим я виступав там із групою колег-лицеплясів, – відповів Скителі.

– То ти лицепляс, – промовив Фарок. – Тепер зрозуміло, чому мене здивувало твоє обличчя. Нагадало чоловіка, якого я знав колись.

– Дункана Айдаго?

– Його, так. Майстра-мечника на імператорській службі.

– Казали, що його вбили.

– Казали таке, – згодився Фарок. – А ти насправді чоловік? Я чував такі розповіді про лицеплясів, що… – І він знизав плечима.

– Ми гермафродити Джадача, – сказав Скителі, – міняємо власну стать, як забажаємо. Зараз я чоловік.

Фарок задумливо стиснув губи й запропонував:

– Наказати принести перекуску? Хочеш води? Охолоджених фруктів?

– Достатньо розмови, – відповів Скителі.

– Бажання гостя – наказ, – промовив Фарок, сідаючи на подушку перед Скителі.

– Благословен хай буде Абу д’Зур, батько Незбагненних Доріг Часу, – сказав Скителі й подумав: « От! Я прямо сповістив його, що прибуваю від Стернового Гільдії й приношу із собою його прикриття ».