Френк Герберт - Месія Дюни

– І кого з вас двох ненавидять більше? – спалахнула вона.

– Гарне запитання, – погодився він, і кутиків його вуст торкнулася сардонічна посмішка.

– Кажеш, що не хочеш бути зі мною жорстоким, а тим часом…

– І тому я згоджуюся: візьми собі коханця, якого обереш. Але зрозумій мене правильно: візьми коханця, та не тягни в мій дім позашлюбну дитину. Я не ви́знаю цю дитину своєю. Не забороняю тобі зв’язку з будь-яким чоловіком, доки ти не виставлятимеш його напоказ і… залишишся бездітною. За цих обставин нерозумно було б чинити інакше. Але не зловживай моєю великодушністю. Коли йдеться про трон, я вирішую, яка кров має текти в жилах спадкоємця. Не Бене Ґессерит, і не Гільдія, а я. Це один із привілеїв, які я здобув, розгромивши сардаукарські легіони твого батька на рівнині Арракіна.

– Хай це впаде на твою голову, – сказала Ірулан і, зітхнувши, метнулася з кімнати.

Згадавши зараз про цю зустріч, Пол за мить викинув її з думок і зосередився на Чані, котра сиділа біля нього на ліжку. Він усвідомлював амбівалентність своїх почуттів до Ірулан, розумів фрименське рішення Чані. За інших обставин Чані й Ірулан могли бути подругами.

– Що ж ти вирішив? – спитала Чані.

– Жодної дитини, – відповів він.

Вказівним і великим пальцями правої руки Чані зробила фрименський жест крис-ножа.

– Може дійти до цього, – погодився він.

– Гадаєш, що дитина не вирішить проблеми з Ірулан?

– Так може подумати лише дурень.

– Я не дурна, мій коханий.

Його охопив гнів.

– Я ніколи не казав цього про тебе! Але ж зараз ми не про якусь кляту романтичну повість розмовляємо! Там, у залі внизу, справжня принцеса. І вона була вихована серед усіх огидних інтриг Імператорського двору. Вони для неї настільки ж природні, як писання дурнуватих історій.

– Вони не дурнуваті, коханий.

– Може, і ні. – Він запанував над своїм гнівом і взяв її за руку. – Вибач. Але в цієї жінки надто багато планів усередині інших планів. Піддайся одній з її амбіцій – і одразу з’явиться на світ інша.

М’яким голосом Чані сказала:

– Хіба ж я не говорила цього багато разів?

– Звичайно, говорила, – глянув він на неї. – То що ж ти насправді намагаєшся мені сказати?

Вона лягла біля нього, поклавши руку йому на шию.

– Вони вже вирішили, як боротися з тобою, – промовила вона. – Ірулан аж тхне таємними замислами.

Пол погладив її волосся. Чані висловилася чітко, відкинувши незначущі деталі.

Ним оволоділи тривожні передчуття. У його душі віяв коріолісів вітер, зі свистом вириваючись за рамки його буття. Полове тіло знало речі, про які ще не здогадувалася його свідомість.

– Чані, люба, – прошепотів він, – якби ти знала, чого б я тільки не віддав за те, аби закінчити джигад, аби відділити себе від клятої божественності, до якої мене силує Квізарат.

Вона затремтіла.

– Тобі досить звеліти, – сказала вона.

– Ох, ні. Навіть якби я зараз помер, моє ім’я далі вестиме їх. Як подумаю, що ім’я Атрідів прив’язане до цієї релігійної бійні…

– Але ж ти Імператор! Ти…

– Я лише манекен, фігура на носі корабля. Коли дісталася тобі божественність, то над цією річчю так званий бог уже не владний.

Гіркий сміх струснув ним. Відчув, що майбутнє озирається на нього крізь династії, про які він навіть не мріяв. Здалося йому, що суть його буття відлітає, плаче, розповзається в кільцях долі – і лише його ім’я триває.

– Я був обраний, – сказав. – Можливо, у мить народження… звичайно, ще до того, як я зумів щось із цього приводу сказати. Я був обраний.

– Зречися цієї обраності, – промовила вона.

Він обійняв її за плечі.

– Усьому свій час, кохана. Дай мені ще трохи часу.

Непролиті сльози пекли йому очі.

– Ми мусимо повернутися на січ Табр, – сказала Чані. – У цьому кам’яному мішку стає нестерпно.

Він кивнув, тручись підборіддям об гладеньку тканину хустини, що прикривала її волосся. Заспокійливий пряний запах наповнив йому ніздрі.

Січ. Пола заполонило древнє слово мови чакобса: місце збору та притулок у небезпечні часи. Пропозиція Чані змусила його із сумом згадати відкриті піски, чисті простори, де ворога можна було побачити здалеку.

– Племена сподіваються, що Муад’Діб повернеться до них, – промовила вона, підводячи голову, щоб глянути на нього. – Ти належиш нам.

– Я належу своєму провидінню, – прошепотів він.

Подумав про джигад, про гени, що змішуються, мандруючи крізь парсеки, і про видіння – воно розповіло йому, як він може з цим покінчити. Чи мусить він сплатити таку ціну? Уся ненависть вивітриться, згасне, як вогонь, – одна головешка за іншою. Але… ох! Ця страхітлива ціна!