Френк Герберт - Месія Дюни

« Я ніколи не хотів бути богом, – подумав він. – Хотів лише зникнути, як діамантова крапля роси, упіймана ранком. Я хотів утекти від ангелів і демонів – сам … принаймні через недогляд ».

– Ми повернемося на січ? – наполягала Чані.

– Так, – прошепотів він. І подумав: « Я мушу заплатити ціну ».

Глибоко зітхнувши, Чані вклалася позаду нього.

« Я гайную час », – думав він. І побачив, як обмежують його кордони любові та джигаду. Що таке одне життя, хай яке люблене, порівняно з усіма тими, що їх напевне забере джигад? Чи може одне страждання переважити муку мільйонів?

– Коханий? – запитливим тоном озвалася Чані.

Він поклав руку їй на губи.

« Я сам відступлю, – подумав. – Вирвуся, доки ще маю силу, полечу крізь простори туди, де не знайде мене навіть птах ». Думка була марною, і він це знав. Джигад мчатиме вслід за його привидом.

Що він може відповісти? Як пояснити тим, хто звинувачує його в жорстокій глупоті? Хто може це зрозуміти?

« Я хотів лише озирнутися й сказати: “Ось! Ось це існування, яке не може мене втримати. Дивіться! Я зникаю! Жодні пута, жодні вигадані людьми сіті не можуть знову мене впіймати. Я зрікаюся своєї релігії! Ця мить моєї слави! Я вільний!”

Які порожні слова! »

– Учора під Оборонною Стіною помітили великого хробака, – заговорила Чані. – Казали, понад сотню метрів завдовжки. Такі великі рідко тепер трапляються в цьому регіоні. Гадаю, що їх відлякує вода. Казали, він прийшов, щоб покликати Муад’Діба до його пустелі. – Вона вщипнула його за груди. – Не смійся з мене!

– Я не сміюся.

Пол, зачудований стійкістю фрименських міфів, відчув стискання серця. Відбувається щось, що впливає на його життєву лінію, – адаб, вимогливий спогад. Він згадав свою дитячу кімнату на Каладані, потім… темну ніч у кам’яній кімнаті… видіння! Був то один із його найперших моментів яснобачення. Він відчував, що його розум занурюється у видіння, бачить крізь серпанок хмар у пам’яті (видіння-у-видінні) низку фрименів у запиленій одежі. Вони саме проходили повз щілину між високими скелями, несучи загорнутим у тканину щось важке й продовгувате.

І нараз Пол почув сам себе в цьому видінні: «Усе було прекрасним, а ти – найпрекраснішою з усього».

Адаб звільнив його.

– Ти такий тихий, – прошепотіла Чані. – Що це було?

Пол здригнувся, сів і одвернув обличчя.

– Ти сердишся, бо я ходила на край пустелі, – сказала Чані.

Він мовчки похитав головою.

– Я пішла туди лише тому, що хочу дитину.

Пол не міг промовити навіть слова. Здавалося, що його поглинула, вичерпала груба сила колишнього видіння. Жахливе призначення! У цю мить усе його життя уявилося гілкою, що тремтить після того, як із неї злетів птах… і цим птахом була можливість. Свобода волі.

« Я піддався спокусі провісництва », – подумав він.

І відчув, що, піддаючись цій спокусі, він може приректи себе на єдино можливу, хоч і просту життєву дорогу. А можливо, що провісництво не розповідає про майбутнє? Можливо, провісництво творить це майбутнє? А може, він мимоволі дозволив своєму життю заплутатись у невидимій павутині, чи вона впіймала його в тому давньому пробудженні, і тепер він став жертвою павука-майбутнього, який навіть зараз насувається на нього зі своїми страховинними хеліцерами?

Спала йому на думку аксіома Бене Ґессерит: використання грубої сили робить безмежно вразливим до впливу ще більших сил.

– Я знаю, чого ти сердишся, – сказала Чані, торкнувшись його руки. – Так, це правда, що племена відродили старі обряди та криваві жертви, але я не брала в них участі.

Пол глибоко, уривчасто зітхнув. Потік його візії розширювався, перетворюючись на спокійну, глибоку заболонь, де нуртували могутні, непідвладні йому течії.

– Прошу, – благала Чані. – Я хочу дитину, нашу дитину. Невже це так жахливо?

Він погладив її руку, якою вона торкнулася його, і відсунувся. Підвівшись із ліжка, він погасив світлокулі, підійшов до балконного вікна й розсунув завіси. Глибока пустеля не могла проникнути сюди інакше, як самим лише запахом. Навпроти нього здіймалася в нічне небо стіна без вікон. Місячне світло навкіс падало в закритий сад, на варту з дерев, на широке, вкрите росою листя. Він бачив рибний ставок, у якому відображалися зірки, що мерехтіли собі серед листя, у тіні виблискували білі кетяги квітів. На мить він глянув на цей сад очима фрименів – чужий, грізний, небезпечний своїм марнотратством води.