Френк Герберт - Месія Дюни

– Тричі благословен, – відповів Фарок, ритуальним жестом склавши руки на колінах. То були старі руки з дуже вузлуватими жилами.

– Здалеку бачиш лише загальні обриси об’єкта, – промовив Скителі, натякаючи, що хоче обговорити імператорську Твердиню.

– Річ темна й зла з будь-якої відстані сприймається як зло, – відповів Фарок, радячи відкласти розмову.

« Чому? » – здивувався Скителі, проте натомість запитав:

– Як утратив очі твій син?

– Захисники Нараджа вживали каменепали, – сказав Фарок. – Мій син був надто близько. Клятий атом! Навіть каменепали мусили б бути поза законом.

– Вони на самій грані закону, – погодився Скителі. І подумав: « Каменепали на Нараджі! А нам про це й не казали. Чого цей старий заговорив тут про каменепали? »

– Я пропонував купити тлейлаксанські очі у ваших майстрів, – говорив тим часом Фарок. – Але в легіонах розповідають, що тлейлаксанські очі поневолюють тих, котрі їх використовують. Мій син казав, що ці очі з металу, а він із плоті, тому така спілка була б гріхом.

– Обриси об’єкта повинні відповідати його первісному призначенню, – промовив Скителі, намагаючись повернути розмову до потрібної йому інформації.

Губи Фарока стислися в тонку риску, але він кивнув.

– Говори відверто про що хочеш, – сказав. – Мусимо довіряти твоєму Стерновому.

– Ти коли-небудь входив до імператорської Твердині? – спитав Скителі.

– Я був там, коли ми святкували перемогу над Молітором. Серед усього цього каміння було холодно, попри найкращі космічні обігрівачі з Аа. Попередньої ночі ми спали на терасі Святині Алії. Він там посадив дерева – знаєш, із багатьох світів. Ми, башари, мали на собі нашу найкращу зелену одіж і сиділи за окремими столами. Багато їли й пили, аж забагато. Я бридився деякими речами, які там побачив. Прийшли каліки, притяглися на своїх милицях. Не думаю, що наш Муад’Діб знає, скільки людей через нього окалічіло.

– Тобі не сподобалося свято? – спитав Скителі, натякаючи, що знає про фрименські оргії, розігріті пивом із прянощами.

– Це не нагадувало змішування наших душ на січі, – відповів Фарок. – Не було там тау. Гостей розважали дівчата-рабині, а чоловіки розповідали історії про свої битви та старі рани.

– То ти був там, усередині великого кам’яного громаддя? – сказав Скителі.

– Муад’Діб вийшов до нас на терасу. Сказав: «Хай щастить нам усім». Привітальні слова пустелі в цьому місці!

– Ти знаєш, де містяться його приватні апартаменти? – спитав Скителі.

– Глибоко всередині, – відповів Фарок. – Десь глибоко всередині. Казали мені, що він і Чані ведуть кочівницьке життя, і все це серед мурів своєї Твердині. Публічні аудієнції він дає у Великій Залі. Має зали для прийомів та офіційних зустрічей, а ще внутрішню секцію для зв’язку. Мені казали, що в підземеллях його фортеці, у дуже глибоких підземеллях, є кімната, де він тримає маленького пустельного хробака, оточеного ровом із водою, щоб можна було його отруїти. Отам він читає майбутнє.

« Міфи, перемішані з фактами », – подумав Скителі.

– Його скрізь супроводжують урядовці, – буркнув Фарок. – Клерки, обслуга, обслуга обслуги. Він довіряє лише таким, як Стілґар, котрий був дуже до нього близьким за давніх днів.

– Не тобі, – сказав Скителі.

– Та він, думаю, узагалі забув, що я є на світі, – відповів Фарок.

– А як же він приходить і відходить, коли покидає цю споруду? – спитав Скителі.

– Має маленький майданчик для ’топтерів, що виступає з внутрішньої стіни, – промовив Фарок. – Казали мені, що Муад’Діб нікому іншому не дозволяє кермувати, коли сідає там. Треба вміти спускатися, бо кажуть, що найменший прорахунок скине його вниз зі стрімчака стіни, до одного з цих його клятих садів.

Скителі кивнув. Це, найімовірніше, було правдою. Такий повітряний вхід до імператорського кварталу гарантував потрібний рівень безпеки. Усі Атріди були чудовими пілотами.

– Використовує людей, щоб передавати свої дистрансові повідомлення, – вів далі Фарок. – Це приниження людей – вживляти в них хвильові транслятори. Голос людини має бути її власністю. Це ганебно – передавати чиєсь послання, сховане у твоєму голосі.

Скителі знизав плечима. Тепер усі великі держави використовували дистранси. Ніколи не можна сказати наперед, яка перешкода трапиться на шляху між відправником і адресатом. Дистранси звільняли від політичної криптології, бо спиралися на тонкі спотворення природних звукових зразків, які можна найскладнішим способом видозмінити.