Вільям Лігостов - Катастрофа в раю

— Один з багатоборців вийшов з гри, — оголосив двійник. — Переможцю слава!

Велика група роботів знесла призера з помосту, поклавши йому лавровий вінок на роздутий живіт.

Поміст миттю розібрали. Почався карнавальний хід. Коридором повільно посунув ланцюжок атомокарів. На даху переднього стояли кібертонець і кібертонка, обоє в плавках. Їхню появу натовп зустрів усмішками. Коли ж до центру майдану під’їхав атомокар з іншою парочкою, натовп вибухнув сміхом. Вона була в нічній прозорій сорочці, а він — в нейлонових кальсонах. З-за рогу випливали атомокар за атомокаром, і пристрасті все більше розпалювались. А коли перед присутніми постала пара в повній амуніції — він у чорному фраці, в черевиках, при краватці, вона — в довгій бальній сукні, з вуаллю, що звисала з кокетливого капелюшка, прикриваючи обличчя, — присутні аж вилягли. Половина глядачів корчилася на плитах, дриґаючи ногами, ллючи сльози. Але найбільший успіх випав на долю… мого комбінезона. На останньому атомокарі красувався кібертонець у моєму одязі, моєму шоломі, з моїм годинником. Так ось, виявляється, кому мушу завдячувати, що сиджу, мріючи бодай про фіговий листочок.

Тим часом посеред коридора знову з’явилась на атомокарі парочка в повній амуніції. Атомокар зупинився. Кібертонець зірвав з кібертонки капелюшок, вона з нього — краватку. Він з неї — сукню, вона з нього — фрак… Стривайте. Десь колись я щось подібне вже бачив… Ага, пригадав. Якось у відрядженні занесло мене в один Нью-Йоркський театр… Але ж там все-таки це подавали як мистецтво, і ніхто з глядачів не поспішав наслідувати акторів.

А тут… Матінко моя! Навіть мої залізні нерви не витримали. Я підскочив і, забувши про райську статечність, дременув світ за очі. Перескакував через тіла, спотикався, падав… Вже майже сягнув рятівного провулка, як мене за ногу ухопила якась бабуся і зарепетувала на весь майдан:

— Він тіка-а-ає!

— Хто тікає?! — грізно загримів над майданом голос Чудотворця.

Він був так здивований і розгніваний, що навіть забув вдатися до послуг двійника і зволив сам роззявити рот перед мікрофоном.

Бабуся вчепилася в мене, як навіжена.

— Він!!! — заволала.

— А-а-а! — зрадів вождь. — Це все той же бозбородий! Видно, справді навіжений… В лепрозорій його! Негайно!

Завила сирена, над майданом замиготів пропелерами гелікоптер з червоним хрестом на борту. Повис низько наді мною. По драбинці спустилися два роботи. Ззаду на трусиках у них теж були червоні хрести. Один, з них взяв мене за підборіддя, пильно глянув у вічі. Другий запитав:

— Скільки буде, якщо два помножити на два?

— Чотири, — пригадав з радістю сімейну науку.

— Ясно! — безнадійно махнув рукою санітар і жестом запросив до мотузяної драбини.

Нарешті маю змогу занотувати враження. Сиджу на пеньку і пишу. За олівець править кусень натурального графіту, за блокнот — буквар Гомо. Почуваю себе непогано, хоча вухо ще болить…

Але про все по порядку.

Коли гелікоптер прикібертонився, був готовий до чого завгодно. В уяві малювались страшні картини: накидаються здоровенні санітари і одягають гамівну сорочку, кидають на тверде ліжко… натовп божевільних… обличчя, спотворені страшними виразками… оточують ліжко і з цікавістю розглядають новоприбулого… для профілактики частують першою порцією гумових кийків.

Але нічого не сталося. Гелікоптер зашумів пропелерами і зник, а я лишився серед просторої галявини, оточеної дрімучим пралісом. На горбку потопали в квітах три чепурні будиночки, внизу серед дерев дзюрчав струмок. Біля нього чорніли скопані грядки. На одній з них вже пустила довгі батоги квасоля, на іншій цвіла молода картопля. Анічичирк, анітелень… Справжнісінька райська ідилія.

Аж ось на ґанку середнього будинку з’явився чоловік. Я не наважувався зрушити з місця. Чоловік приклав долоню до очей, не поспішаючи попрямував до мене. Чим ближче підходив, тим сильніше калатало моє серце. Уважно придивився до чоловіка і відзначив: зовнішність справляє непогане враження. Русяве волосся, погляд прихильний. Без бороди. На стегнах щось схоже на шотландську спідницю. Без сережки, без телевізора. І головне — нормальна людська хода. Не вивертає ступнів, не вихляє задом.

Він зупинився кроків за три від мене і лагідно мовив;

— Добрий день! Мене звуть Гомо. А вас?