Вільям Лігостов - Катастрофа в раю

Нагадую, шановні володарі, що сьогодні в кінці робочого дня масовий культпохід в Палац духовної культури. Масовий культпохід, масовий культпохід. Для хворих, недолугих і немічних також пропонуємо спеціальний телерепортаж.

На все добре, шановні володарі! На все добре.

Екран згас.

Навіщо диктор так немилосердно розтягував слова? І кому потрібне це нескінченне нагадування? Диваки!

Ох, ця мені робота… Запізнюватися, мабуть, не варто, а то знову потрапиш у штрафники. Коли ж вона у них починається? Вчора прикібертонився десь о першій годині дня… Кілька хвилин пішло на перемовки з роботом, з вождем, дорога зайняла не менше півгодини… Отже, десь о другій дня… Ще маю час. Ага, треба ж вухо проколоти, начепити цю кляту сережку. Чим проколоти? Навіть гвіздка нема. Поламав, канапу, стілець. Клеєні. Нарешті здогадався видобути з крісла пружину, випрямив її і, зціпивши зуби, продірявив праве вухо.

Маючи гіркий досвід, прибув першим до Палацу праці. Спробував визначити розміри споруди. Йдучи вздовж стіни, відлічував кроки п’ять, десять хвилин, а кінця все не видно. Повернувся назад і через парадний вхід зайшов у зал. Цікаво все-таки, як тут обладнано столи. Виліз на середній, заповз у нішу, звідки учора так чудодійно виринали страви. У темряві подолав метрів з десять. Раптом стіл почав вислизати з-під мене. Невпинно нарощуючи швидкість, я помчав униз і грюкнувся лобом об якусь перегородку. Вибратися назад по слизькому пластику не зміг. Так і просидів у темряві добрих півгодини, мацаючи ґулю і слухаючи свій транзистор, що не вмовкав і на хвильку. Стіл нарешті рушив і подав мене на-гора замість холодної закуски. У залі вже зібралося чимало кібертонців. Але ніхто не звернув на мене особливої уваги.

Коли на помості з’явився вождь, Чудотворець Дванадцятий, і зазвучала знайома мелодія, я, не чекаючи персонального запрошення, ліг разом з усіма. Скоро оркестр замовк. Я підвівся, зручніше вмостився біля столу. Ліворуч сиділа дама. Інстинктивно повернувся до неї спиною. Але й праворуч сиділи жінки. Дама праворуч помітила мій соромливий порух.

— Хелло, любчику! — кокетливо усміхнулася.

— Здоровенькі були, — промимрив у відповідь і насмілився повести очима в її бік.

То була вельми фотогенічна жінка. Густе чорне волосся спадало тугими ручаями на білі плечі, на тугі груди, створюючи водночас своєрідну рамку для довгастого обличчя. Вуста пашіли свіжістю, а зеленкуваті очі так і стріляли бісиками з-під чорних вій. От тільки ця ідіотська сережка і цей телевізор на животі…

Я й замолоду не відзначався вмінням триматися серед жінок, а після одруження зовсім здичавів. Тому легко уявити, в якому незручному становищі опинився. Треба ж підтримати світську розмову, а нічого путнього не спадало на думку. Насилу здобувся на дешевинку:

— Мене звуть Грицем… А вас?

Жіночка звабливо змахнула віями.

— Еге, любчику, тобі слід чарчину… У тебе після вчорашнього… — виразно покрутила пальцем біля скроні.

Я ж не вождь. Навіщо мені ім’я?

Навіть на такому примітивному рівні розмови маю вигляд ідіота. Аби підтвердити її припущення, на користь якого красномовно промовляла і ґуля на лобі, схопив чарку, що саме пропливала мимо. Виходить, вони не мають імен. Як же так? Не зовсім зручно якось.

Жіночка тим часом ляснула мене по потилиці суцільнозварною долонею:

— Ти сьогодні після культпоходу вільний?

Ну, скажу вам, надто вже скажений темп…

Тут і так не можеш второпати, що до чого… Але ж треба відповісти, аби не подумала, ніби я справді з-за рогу мішком прибитий. Ствердно кивнув головою.

— От і добре, любчику. Ти мені подобаєшся навіть без бороди.

Що уважніше придивлявся до кібертонців, то більше дивувався. Виявилося, вони не тільки танцюють, а й ходять, навіть сидять під “музику” своїх транзисторів — занудно похитуються, здвигують плечима. І всі — воднораз. Підвівся, почав освоювати їхню ходу. Нелегко. Ступні треба вивертати всередину, сідниці — відставляти далеко назад. Либонь, великих успіхів мені тут не домогтися.

Година минала за годиною, а стіл-конвейєр все плив і плив. Нескінченне жвакання. Гребуть жменями-лопатами все підряд, запихаються. Я довго не міг догадатись, чому час од часу за нашим столом спалахує пожвавлення. За іншими було спокійніше, а в нас то виникали суперечки, то кібертонці видирали один в одного кістку або кусень м’яса. Адже їжі — хоч греблю гати… Ага, он воно що! Боротьба йде за кусні, до яких вже торкнувся вождь…