Вільям Лігостов - Катастрофа в раю

— Гриць!

— Дуже приємно, — він потис мені руку, і я відразу помітив: на пальцях — сліди пластичної операції. Нормальні людські руки.

— Я потрапив, здається, в лепрозорій?

— А що вас лякає? — Він здивовано звів брови. — У нас тут дуже гарно. Ходімо.

Ми з Гомо зайшли в один з будиночків. Нас зустріли молоді ще чоловік і жінка, більш-менш одягнені, теж без сережок і телевізорів. У вітальні бавилося на підлозі гарненьке дитинча. Все занадто буденно. Щоправда, молоде подружжя не назвало своїх імен, але з перших кількох реплік втямив — ні проказою, ні шизофренією тут і не пахне.

Ось уже три дні живу в окремому будиночку. Відпочиваю душею і тілом. Крім подружжя та Гомо, в лепрозорії більше нікого нема. Гомо запроторили у глушину через те, що він забажав мати ім’я та ще виявив інтерес до грамоти. Кібертонці, виявляється, мусять задовольнятися офіційними оголошеннями по радіо і телебаченню. Інших джерел інформації вони просто не знають. Та й не хочуть знати. Гомо ж викопав десь старий-престарий, пожовклий від часу буквар і самотужки навчився читати по складах. Крім того, він змайстрував собі телескоп, став вести спостереження, взявся твердити, що існують й інші планети. Після того, як Гомо спробував прищепити свої знання декому з кібертонців, а до того ж захопився землеробством, його визнали прокаженим. В лепрозорії Гомо вивчив буквар напам’ять і тепер з радістю подарував його мені.

Молоде подружжя вислали в лепрозорій з інших міркувань. Молодята надто довго жили разом, не хотіли розлучатись. Одне слово, то були прихильники міцної сім’ї.

Я доклав чимало зусиль, аби дещо з’ясувати з допомогою цих милих, привітних вигнанців. Марно — майже нічого не взнав.

Найбільше цікавило, звідки кібертонці беруть їжу. Ставив питання в кільканадцяти варіантах, але в кожному випадку мав невтішну відповідь. Наводжу тут протокол допиту, який я вчинив учора Гомо.

“Я. Гомо, звідки ви берете їжу?

ГОМО. Нам привозять її на гелікоптері. До нас приходять з лісу корови, ми доїмо їх.

Я. Гаразд. А гелікоптер де бере їжу?

ГОМО. В автоматах.

Я. А в автоматах звідки вона береться?

ГОМО. Її кладуть туди роботи.

Я. А роботи де її беруть?

ГОМО. Це їхня справа. Не знаю”.

У лепрозорії звернув увагу на ще одну промовисту подробицю. Будиночки освітлювалися електрикою, та скільки не нишпорив, ніяких дротів, що вели б від будиночків до джерела енергії, не виявив. Проводка від лампочок тяглася просто на дахи до невеликих ящиків з довгими антенами. Отже, енергія передається на відстані і без дротів. Але звідки? Десь же мусять бути хай найдосконаліші енергетичні установки! Хтось та повинен коригувати роботу і енергетичних установок, і пунктів харчування, і транспорту. Роботи явно не здатні на це. Та й Чудотворець Дванадцятий, вождь племені, теж мало скидається на технократа. Може, загадковий Кібер з усім цим справляється?

Мені хотілося з’ясувати також, як все-таки кібертонці можуть жити без одягу. Справа, зрештою, не в етиці. Як вони переносять холод?

— Гомо, — запитав я після невдалого допиту, — у вас зима буває?

— Зима? — він болісно наморщив лоб.

— Ну, коли сонце не гріє, коли холодно…

— Ні, — похитав головою Гомо. — Я чув, колись було таке. Давно-давно. Тепер у нас завжди однаково. Отак, як і зараз.

Штучний клімат.

Не знаю, чи вдасться скласти собі хоч більш-менш повне уявлення про Кібертонію… І чи придадуться комусь мої дослідження? Якщо сидітиму в цій глушині, хто знайде? Чи вціліє капсула там, на Центральному майдані?

…Прожив у лепрозорії шість днів. Молодець Гомо! Боявся, що вухо відпаде, — проколюючи його, вніс інфекцію. Розпухло, загноїлося, боліло нестерпно. Гомо відварив якусь траву, кілька разів обмив мені вухо. Відразу полегшало.

Хоч і дуже приємна компанія, а треба було щось робити. Ніхто не збирався випускати мене. Але ж ніхто й не тримав. Іди собі на всі чотири сторони. Обрав ту, звідки через день з’являвся гелікоптер з свіжими продуктами. А з’являвся він зі сходу. Значить, десь там і має бути столиця. Вранці склав у торбину харчі, розпрощався з гостинними вигнанцями з раю і рушив.

Відразу зрозумів, як важко тут мандрувати. Вже за струмком почалися непролазні хащі. Могутні дуби, стрункі сосни чергувалися з дивовижними породами дерев, чагарників, густо переплетених чіпкими ліанами. На деяких галявинах трава сягала людського зросту. Йшов, орієнтуючись по сонцю. Спочатку здригався при найменшому шелесті. Боявся зустрічі з дикими звірами. Зі мною ж ніякої зброї, навіть ножа нема. Та стрічалися тільки свійські тварини — кози, свині, собаки, коти і кішки… У верховітті — голуби, канарки, папуги.