Виталий Забирко - Право наказу

- Так... - Шеланов затнувся, - але... мені нічим стріляти...

- Що значить - нічим? - сторопів Нордвік.

- У катапульті немає робочої речовини.

- А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!

- Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! - зітхнув Шеланов.

Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!

Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..

- Тоді не заважай, - жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.

Повернувся до капітана “Градієнта”, пильно поглянув на нього.

- Отже, так, синку, - тихо мовив він. - Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися... Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?

Чеслав Шеман зіщулився.

- Ні... - прошепотів він.

- Що значить - ні? Не забув чи зачіски шкода?

Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.

- Я не зможу...

- Не зможу? - очі Нордвіка звузилися. - Ану, марш у душову!

- Я не зможу... - забелькотів Чеслав Шеман. - Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини...

Нордвік аж підскочив.

- Дідько б тебе взяв! - вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.

- Увага по всьому кораблю! - Нордвік намагався говорити спокійно. - Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук - одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.

Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:

- Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права...

- Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.

Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;

- Тоді... - прохрипів він, - на боті підеш ти. Твоє завдання - за моїм наказом... спрямувати бот... у супермасу...

Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!

Чеслав Шеман зблід ще більше.

- Ні... - він злякано захитав головою. - Я не зможу...

- Зможеш. Більше це зробити нікому.

Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.

- Треба, синку, треба... Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога...

Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:

- У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!

І тут я не витримав.

- Та яке ти маєш право наказувати! - крикнув я в обличчя Нордвіку. - Посилати людину...

Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно - в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.

Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, “наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла “зіниця” супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому - обличчя Чеслава Шемана в рубці “мухолова”, на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти “зіниці” супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.

- Негідник! - прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.

- Не заважай, - спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. - Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.

Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене...

Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти “зіниці” супермаси.

- Увага! - оголосив Нордвік по селектору. - Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.