Виталий Забирко - Право наказу

- Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти...

Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.

- Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, - відрубав він, - я не зможу посилати їх на смерть!

Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.

Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.

В голові моїй була цілковита плутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів “Градієнта”. Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку... Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це - вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал...

Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше - звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.

Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до “Градієнта”, брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.

- То в чому справа? - не вельми люб’язно поцікавився капітан. - Беріть рятувальну шлюпку і летіть.

- Я не вмію керувати шлюпкою.

- Тоді сидіть і чекайте.

Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.

- Якщо ти не заперечуєш, Іржику, - почув я раптом за спиною голос, - це можу зробити я.

Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.

Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за “мухолова”, всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.

Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити... Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.

Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження - вираз мого обличчя чи синець...

- Де Шеланов? - запитав я.

- У медвідсіку, - відповів хтось.

Я кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.

У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн - лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.

- Треба було мені йти... - з болем видихав із себе слова Гідас. Сліз, що бігли по щоках, він не помічав. - Я ж знаю “мухолов” як свої п’ять пальців... Треба було вивести його з діафрагми... розігнати... по спіральній траєкторії... і катапультуватися... Комп’ютер сам би довів...

- Я повернувся, - сказав я.

Шеланов мигцем глянув на мене.

- Дозвольте доповісти? - офіційним тоном запитав я.

- Потім, - відмахнувся він.

- Не потім, а зараз. Я вважаю, що дії капітана Нордвіка на “Градієнті” межують зі злочином.

Шеланов підняв на мене здивований погляд, відпустив руку Гідаса.

- Ану пішли звідси. - Він підхопив мене під лікоть і вивів з медвідсіку. - Що ти сказав? - спитав він, зарощуючи за нами перетинку дверей.

- Я сказав, що дії капітана Нордвіка злочинні. Він не мав права наказувати Шеману йти на смерть, Мабуть, це можна виправдати надзичайною ситуацією, але з морального боку - Нордвік вчинив убивство.

- З морального боку...

Обличчя Шеланова стало майже жорстоким.