Савченко Иванович - Назустрiч зорям

19. 10. 77. 6 год. 00 хв. Останнім часом помітно змінилося небо. Позаду майже темно. Бачу окремі тьмяні зорі, якісь мутні великі туманності. Попереду, навпаки, — сяюча краса, плями світного газу, зоряні хмари. Здається, наче все небо фосфоресціює. Це все ефект Допплера, доведений майже до межі. Від зірок, що розташовані позаду, я сприймаю тільки крайні рентгенівські і гамма-промені, нечисленні, пов’язані з рідкісними високими температурами. Зорю, що ясніє попереду, я бачу в інфрачервоних променях. Мені видно найхолодніші, тьмяні і навіть темні тіла.

20. 10. 77. Знову і знову думаю, що ж сталося з двигуном. Залізти в нього небезпечно — висока температура, занадто багато радіоактивних атомів. Треба виждати.

Отже, в мене був атомний нагрівник — урановий реактор нагрівав аміак. Якби збільшилась подача аміаку, запаси його вже давно скінчилися б. Значить, з подачею було все гаразд. Сталося щось з самим урановим реактором. Я не зміг ні виключити його, ні керувати ним. Реакція регулювалася рухливими стержнями з кадмію. Що коли вони зламалися? Тоді лавиноподібне наростання реакції — і атомний вибух. Так? Очевидно, гак. А якщо вони поламалися не зовсім, відломилася тільки частина? Тоді процес зміниться, але вибуху може й не бути. Що ж, це, здається, єдино можливий варіант.

23. 10. 77. Тіло не може летіти швидше за світло. Енергія не може передаватися із швидкістю, більшою за швидкість світла, — це основне положення теорії відносності. Але годину тому мені здалося, що я або збожеволів, або ж рішуче спростував Ейнштейна.

Останнім часом мені вже не вдавалося визначити швидкість за ефектом Допплера. Знайомі лінії в спектрі зникли, замість них у полі зору з’явилися невідомі лінії й смуги, І всі вони сповзали занадто швидко. Зараз вони вже не сповзають, але я все одно не можу знайти їх у таблицях. Тому я вирішив визначити швидкість ракети за рухом Сіріуса. Досі це зробити не вдавалося, бо зміщення його було дуже мале, та й швидкість весь час змінювалася, я міг одержати тільки середнє значення. Але в останні дні Сіріус помітно зсунувся, перетнув усе сузір’я Великого Пса і наблизився до Оріона. Я виміряв зміщення за добу і встановив, що ракета мчить із швидкістю близько сорока мільйонів кілометрів за секунду, тобто в сто тридцять три рази швидше, ніж світло!

24. 10. 77. Я не спростував теорії відносності, а швидше підтвердив її. Ану, спробую розтлумачити усе це самому собі з максимальною ясністю. Раніше я якось не дуже цікавився теорією Ейнштейна: сумлінно засвоїв усе те, що писалося з цього приводу у вузівських підручниках з фізики, і тільки. Вважав її дуже цікавою, вражаючою уяву, — але страшенно далекою від моєї конструкторської діяльності та й (ніде правди діти) дуже вже складною математично. Чи міг я думати, що колись мені доведеться зіткнутися з теорією відносності віч-на-віч!

Тепер треба в цьому як слід розібратися, щоб по можливості найточніше з’ясувати, що зі мною відбувається, і щоб від усього цього правді не збожеволіти.

Отже, почнемо. «Швидкість руху тіл у просторі не може збільшуватися безмежно, — твердить теорія відносності. — Будь-яке тіло, чи то ракета, чи ядерна частка, розігнана в прискорювачі, не зможе перевищити ту швидкість (хоч і величезну, але все-таки кінцеву), з якою мчать у простір хвилі світла, електромагнітних, гравітаційних, електростатичних полів». Ця швидкість з точністю до сотень кілометрів за секунду дорівнює 300 000 кілометрам за секунду. Як же в мене вийшло сорок мільйонів кілометрів за секунду?

Міркуємо далі. Якщо тіло не може обігнати світло, а тільки в крайньому разі наблизиться до цієї граничної швидкості, то повинні виникнути нові складні явища… Справді, за звичайними класичними уявленнями, з якою б швидкістю не рухалася моя ракета, щоб збільшити цю швидкість ще, скажімо, на 500 кілометрів за секунду, потрібна точнісінько така сама сила прискорення. А насправді же це не так. Пришвидшити рух ракети з 1000 кілометрів за секунду до 1500 порівняно легко, збільшити швидкість з 299 000 кілометрів за секунду до 299 500 кілометрів за секунду в тисячу разів важче. А збільшити швидкість з 299 500 кілометрів за секунду до 300 000 кілометрів за секунду зовсім неможливо.

Отже, в міру наближення до межі швидкостей тіло дедалі більше чинитиме опір силі, що його прискорює. Мовою механіки це означає: міра інерції тіла — його маса — починає різко збільшуватися. Отже, уявлення, що маса тіла постійна й незмінна, уявлення, на «непохитному» фундаменті якого була споруджена витончена будова класичної фізики, виявляється неправильним. Фундамент руйнується, а разом з ним руйнується і будова; просто кажучи, всі ті звичайні уявлення про масу, час, простір, якими люди користуються в повсякденному житті, тут, у ракеті, що летить на критичній межі швидкості, вже непридатні.