Савченко Иванович: Назустрiч зорям

— Не розумію… Швидкість зростає. Зараз тридцять три кілометри за секунду. Напрям — на сузір’я Діви.

Довго ще параболічні антени Землі посилали в простір радіосигнали: «Ільїн, що з вами? Чи ви чуєте нас, Ільїн? Де ви, Ільїн?»

Ракета не відповідала.

25. 7. 77. 0 год. 10 хв. Вирішив вести щоденник спостережень. Що б не трапилося, я мушу працювати, поки живий.

Я вилетів з Землі 24 липня 1977 року о двадцять першій годині. Через дев’ять хвилин після старту ракета повинна була набрати потрібну швидкість і вийти на розрахункову трасу. Проте вже на шостій хвилині прискорення різко збільшилося. Мене втиснуло в сидіння так, що я мало не задихнувся, майже знепритомнів. І зараз ще болять груди і спина. На ліктях і потилиці 1 садна. Потім трохи полегшало, встановилося прискорення 40 метрів за секунду. Перевантаження зросло вчетверо, ненормальне. Відрегулювати двигун не вдалося, управління відказало. Довелося сидіти склавши руки і чекати, доки закінчиться пальне, а закінчитися воно мало на дев’ятій хвилині. Але сталося щось загадкове, незрозуміле. Двигун працює без зупинки вже три години, а прилади показують, що запаси аміаку майже не зменшилися. Дедалі з більшою швидкістю мене несе в простір у напрямі до сузір’я Діви. Я збився з еліпса на гіперболу. Якщо дивитися з півночі, траса на Марс лишилася ліворуч. Звернути на неї не вдається: не слухається руль, рульові двигуни теж відказали. Щосекунди чекаю атомного вибуху… Тоді кінець. Швидкість 440 кілометрів за секунду. Щось неймовірне. Записав цифру і сам не вірю. Відстань од Землі — понад два мільйони кілометрів, Вина зир аз менша, ніж відстань од нашої планети до Місяця.

25. 7. 77. 3 год. 00 хв. Весь час думаю; що ж сталося з двигуном? Витрата аміаку за шість годин дуже мізерна. Зовсім змінився режим роботи. Полум’я, що вилітає з дюз, набагато яскравіше за Сонце.

В мене на ракеті є атомний нагрівник — реактор. Його завдання — нагрівати аміак. Але після незрозумілої аварії температура різко зросла. І, можливо, інертне робоче тіло — аміак — перетворилося на ядерне пальне. Може, в реакторі виникли такі місцеві температури, які викликали синтез ядер гелію і водню, більше того: перетворення ядер азоту в ядра кремнію (такі реакції вже здійснені в лабораторіях). Якщо це справді так, запас пального в ракеті збільшиться в мільйони разів. І двигун зупиниться ще нескоро — в усякому разі він працюватиме доти, доки в кілька разів не зменшиться запас заряду урану в двигуні і ланцюгова реакція не припиниться сама по собі.

Чому ж відразу не стався атомний вибух? Очевидно, ввімкнулися чудові теплові реле, винайдені Сергійчуком. Вони, наскільки це було можливо, керували ланцюговою реакцією і зменшили подачу аміаку. Електричні автомати завжди вправніші і рішучіші за людину — вони ніколи не вагаються… А жаротривкий руль, очевидно, розплавився.

26. 7. 77. Учора о 23 год. 45 хв. перетнув орбіту Марса. Марс лишився по курсу ліворуч. Він відсвічував яскраво-червоним кольором точнісінько так, наче на нього дивишся з Землі.

Мене все ще мчить до Діви і віднесло вже на двісті мільйонів кілометрів. Двигун і досі працює, прискорення, як і було, — 40 кілометрів за секунду. Якби не особливе тренування, навряд чи я витримав би таке довготривале перевантаження.

Голова важка, ноги мов у слона, до рук наче хто гирі поприв’язував. Навіть писати важко, підштовхую кисть плечем, ніби дрова пиляю. Але все одно пишу. А що ж мені ще робити?

Становище безнадійне. В своїй герметичній кабіні я наче в клітці: в безпеці і — безпорадний. Не можу справитися з двигуном. У мене на півтора року харчів, води і повітря. Це мій максимум. Півтора року я житиму і вестиму щоденник.

Для кого я пишу? Підводник на затонулому човні, моряк, що кинув пляшку в море, людина, яка закопала свій рукопис у землю, можуть надіятися, що їх записки колись знайдуть і прочитають. А на що я можу надіятися?

26. 7. 77. Увечері. Сьогодні на відстані двісті мільйонів кілометрів востаннє чув Землю. Сам я вже давно не відповідаю, мій передавач занадто слабкий. Усе-таки було легше, поки я чув: «Ільїн, Ільїн, де ви?» Тепер я зовсім один у міжзоряній порожнечі.

30. 7. 77. Швидкість — 20000 кілометрів за секунду. Відстань од Землі п’ять мільярдів кілометрів. Я вже на межі сонячної системи. Як порожньо в ній! Пролетів її всю наскрізь і не зустрів жодної планети. Одні з них були за сонцем, інші, найближчі, лишилися осторонь на відстані сто-двісті мільйонів кілометрів. Вони блищали яскравіше, ніж коли на них дивишся з Землі — і тільки.