Савченко Иванович - Назустрiч зорям

Отже, швидкість уже 20000 кілометрів за секунду. Неймовірна, колосальна величина, порівняти її можна хіба що тільки з швидкістю альфа-часток при розпаді радію. Але ж там-елементарні частки, які не можна побачити навіть під найбільшим мікроскопом, а тут — складна і велика машина з численними приладами і живою людиною. Що ж воно буде далі?

Така величезна, незвичайна швидкість викликала своєрідний прояв ефекту Допплера. Звичайно астрономи користуються цим явищем, щоб визначити швидкість руху зірок. Світлові хвилі поводяться, як звукові. Сигнал електрички, що мчить назустріч, звучить на вищому тоні, ніж коли електричка вже промчала і віддаляється. Коли зоря наближається до нас, наше око й оптичні прилади сприймають її світлові хвилі значно укороченими, вони неначе зміщаються до короткохвильової фіолетової частини спектра. Але варто зорі віддалитись од нас, як промені, навпаки, стають довгохвильовими, тобто «червонішими».

Я теж користувався ефектом Допплера, щоб визначити швидкість ракети відносно зорі Альфа Діви, до якої мене несло, за зміщенням у спектрі мого приладу яскраво-жовтої лінії газоподібного натрію. Якщо спочатку зміщення цієї лінії в бік короткохвильової частини спектра були ледве помітні, то два тижні тому цю лінію вже видно було в смузі зелених променів, потім вона стала голубою. А зараз я вже можу назвати її синьою лінією натрію.

Але головне, що з цієї ж причини змінюється і колір зірок. Тьмянуваті жовті зірочки попереду мене поступово набувають кольору біло-голубого розжарення, що сліпить і коле очі, як вогонь електрозварки. Більше того — попереду загоряються нові зорі Спочатку тьмяно-червоні, вони поступово жовтіють і стають яскравішими; Очевидно, це вмираючі сонця, які настільки охололи, що вже не світяться і тільки випромінюють невидиме теплове проміння і радіохвилі. Моя ж швидкість така велика, що навіть це теплове проміння стає видимим.

Я фотографую ці нові зорі і старанно позначаю їх на зоряних картах. Мабуть, нема такого астронома, який би не віддав півжиття за кожну відкриту вмираючу зорю! А я їх бачу десятками. Невже все це так і загине разом зі мною?..

А зорі позаду (крім тих, які закриває вогонь з дюз) поступово тьмяніють, стають похмуро-червоними. Їх усе менше й менше…

24. 9. 77. Лечу вже два місяці. Найдивовижніше те, що я ще живий. Швидкість за ефектом Допплера 215 000 кілометрів за секунду. За розрахунками, я в три тисячі вісімсот разів далі від Сонця, ніж Земля.

Два місяці я живу життям, незрозумілим для всіх тих, хто народився на Землі. Придавлений величезною вагою, повзаю по тісній кабіні 3Х3Х3 метра. Такий мій світ. За його межами — зорі. Зірок стало набагато більше, вони яскравіші, відтінки їх змінилися, але сузір’я такі самі, як з Землі. Летить по небу, витягнувши шию і розпластавши крила, Лебідь. Оріон перетягнутий таким же прямим поясом з трьох зірок. Зачерпує темряву ківш Великої Ведмедиці. Кассіопея, як і завжди, схожа на літеру М.

І яка ж велетенська відстань між цими блискотливими світами, якщо досі сузір’я не спотворилися! Вірніше, спотворення не помітне на око. Але з допомогою телескопа і небесних карт легко встановити, що найближчі зорі перемістилися: Альфа-Центавра — майже на пів-градуса, Сіріус приблизно на чверть градуса, решта, — звичайно, Менше. Пів-градуса — це видимий діаметр Місяця, величина чималенька. Всі найближчі зорі зміщуються в одному напрямі — до сузір’я Овна, де повинна ясніти яскрава оранжева зоря — Сонце. Повинна ясніти, але я не бачу її. Сонце позаду, і сліпучі гази закривають його.

18. 10. 77. Нічого не розумію. За моїми розрахунками навіть атомний процес уже має скінчитися. Сила тяжіння незмінна, отже моя швидкість зростає щосекунди на сорок метрів за секунду. Вона вже наближається до швидкості світла. Але ж це — межа. Що ж станеться в найближчий час? Я так зацікавлений, що навіть не думаю про смертельну небезпеку.

19. 10. 77. 2 год. 00 хв. Нарешті! Двигун зупинився. Я відчув, як він зупиняється, раніше ніж глянув на прилади. Вага, що весь час так пригнічувала мене, поступово зменшилася — стало легше дихати, легше рухатися, — а потім і зовсім зникла. І я злетів, поплив у повітрі. З незвички знепритомнів… Тепер уже трохи отямився… Але все ще нудить і паморочиться в голові. Намагаюсь привчити себе до невагомості.

Зникло відчуття польоту — ракета наче висить у центрі зоряної кулі. Від несподіваної тиші боляче вухам. Уперше погасло сліпуче світло, що било ззаду.