Едмонд Гамільтон: Повернення до зірок

Встановивши прапор на носі машини, офіцер застиг по стійці «струнко» і стояв так, поки Ліанна сідала у екіпаж довгастої обтічної форми, з непомітною бронею і прихованою зброєю. Охорона теж була озброєна до зубів. Але Ґордон не відчував впевненості. Було щось зловісне у високих деревах, у світлих, невинних на вигляд галявинах, у таємничих тінях кольору стиглого меду… У повітрі гарячому, як подих хижака, у дикому запаху вітру… Ні, Ґордон не відчував довіри до цього світу. Навіть небо відштовхувало — небосхил з майже відчутним відблиском металу викликав асоціації з кришкою якоїсь пастки. Екіпаж їхав небрукованою, поритою дорогою, але повітряна подушка компенсувала ями та вибоїни. Перед очима проносився похмурий пейзаж. Рівнинна місцевість незабаром стала горбистою: порослі рідким лісом вершини змінилися голими скелями. Тіні помітно згустилися, ніби наближався вечір. Раптом хтось — водій, прапороносець чи охоронець — застережливо закричав. Перш ніж Ґордон зрозумів, у чому річ, екіпаж наїжачився зброєю. Коркханн вказав на звивисту стежку, яка вела до лісу:

— Погляньте, там, серед дерев…

Дійсно, на затіненій галявині щось виднілося… Якась рухома маса, якісь форми, які зовсім нічого не нагадували Ґордону. У машині мовчали, чути було лише свист струменів повітря, що підтримували її. Раптом виник високий кришталевий звук, ніжний і пронизливий одночасно, який ударив по нервах, подібно до електричного розряду. І тієї ж миті з пагорба на них кинулася орда.

Ґордон сіпнувся було до зброї, але пролунав владний голос Ліанни:

— Не стріляти!

Коркханн штовхнув його у бік:

— Зачекайте…

Жива хвиля пронеслася по стежці і охопила машину кільцем. Форми нападників були важко розрізнити у химерних тінях дерев. Повітря тремтіло від нелюдських криків, в яких, як здалося Ґордону, звучали тріумф і загроза. Напружуючи зір, він вдивлявся у помаранчеві сутінки і побачив нарешті вершників на великих чотириногих тваринах, які пересувалися гнучкими, котячими стрибками. Ні. Раптом він побачив їх зовсім чітко. Колір потемнілої міді з округлими блискучими плямами. Він відчув нудоту, але не тому, що вони були потворні — навпаки, його вразила їх екзотична краса, — а через їх незбагненну своєрідність. Це були створіння, схожі на кентаврів: голова, торс і передні лапи були схожі на людські, тільки більш крихкі і різко окреслені. Величезні котячі очі світилися розумом. Роти сміялися, потужні тіла раділи стрибку, а вертикальні торси вигиналися, як очерет.

— Геррни, — шепнув Коркханн, — Вони переважають на цій планеті.

Оточена живим кільцем, машина зупинилася. Ґордон бачив нерухомий профіль Ліанни, немов висічений з білого мармуру; вона дивилася прямо перед собою. Напруга у машині стала нестерпною, наче у пороховій камері, коли достатньо іскри, щоб пролунав вибух.

— Ви відчуваєте їх наміри? — пошепки запитав Ґордон.

— Ні, — відгукнувся Коркханн. — Вони теж телепати, причому сильніше мене. Вони здатні повністю закрити свій мозок. Я навіть не відчуваю їх присутності. І, по-моєму вони прикривають ще чиїсь думки… А ось і він!

Ґордон побачив, що, якщо і помилився щодо «вершників», то не на всі сто відсотків. Один з Геррнів ніс на собі молодого чоловіка, настільки ж стрункого і м’язистого, як і самі Геррни, але одягненого у облягаючий костюм з золотистої тканини. Волосся його, вигоріле на сонці, спадало на плечі, на боці висів срібний ріг. Здавалося, він був єдиним цілим з величезним самцем темної масті, який зупинився прямо перед машиною. Очі його були кольору сапфіра, страшніші і божевільніші за очі Геррна.

Він посміхнувся і підняв руки у широкому жесті.

— Ласкаво просимо на Тейн, кузино!

Вона привітала його кивком. Напруга ослабла. Люди перевели подих, витерли мокрі від поту обличчя. Нарат Тейн підніс до губ срібний ріг. У вечірній тиші знову пролунав кришталевий звук. Орда Геррнів заколихалась, подібно до бурхливого потоку, несучи за собою машину.

За дві години перед ними виник сяючий вогнями Тейн-хол, пронизливо заспівали волинки. Палац був споруджений на схилі річкової долини — довга, приземкувата будівля з каменю і дерева з величезними вікнами, розкритими у ніч. Великі галявини опускалися до самого берега річки, де під кронами величезних дерев розташовувалося селище аборигенів. Нічне небо було світлим, як перед світанком, — світіння йшло від пилової хмари. У цьому мерехтливому світлі видно було дивні істоти, які гралися на стежках, входили і виходили з будинків, сиділи біля вікон.