— Я ніколи так не думав, — нерішуче сказав він. — Хоча і підозрював, що стан критичний.
— Криза може вибухнути у найближчі тижні, — підтвердив Арн Аббас. — Невідомо, як багато союзних королівств встиг відколоти Шорр Кан. Все залежить від того, наскільки великий його страх перед Руйнівником. — Він знову підвищив голос: — І тому я забороняю тобі ховатися на Землі, Зарте! Ти залишишся тут і виконаєш свій обов’язок другого принца Імперії. Ґордон розгубився.
— Але, батьку, я повинен ненадовго повернутися на Землю… Правитель перервав його:
— Я вже сказав, що я це забороняю. Чи ти посмієш сперечатися зі мною?
Ґордон відчув, що все валиться. Ця заборона означає катастрофу. Якщо він не повернеться до лабораторії, то як же він зможе зв’язатися з Зарт Арном?
— Я не бажаю більше заперечень, — люто продовжував імператор, коли Ґордон спробував заговорити, — А тепер ідіть! Ми з Корбуло повинні порадитися!
Ґордон безпорадно повернувся до дверей. Він відчував, що безнадійно заплутався. Джал Арн вийшов разом з ним, поклав руку на рукав.
— Не переживай, Зарт. Я знаю, наскільки ти відданий науковій роботі та яким ударом була для тебе смерть Вель Квена. Але батько має рацію, зараз твоє місце тут.
— Я готовий виконати свій обов’язок, — обережно сказав Ґордон. — Але чим я можу допомогти?
— Батько говорив про Ліанну, — сказав Джал Арн. — Ти справді ухиляєшся від свого обов’язку, Зарт. — І, немов передбачаючи заперечення, додав: — Так, Мери, я знаю. Але для Імперії королівство Фомальгаут надзвичайно важливе. Треба зважитися, Зарт.
Ліанна? Мери? Ці імена нічого не говорили Ґордону. Це була таємниця, як і все інше у його самозванстві.
— Ти думаєш, що Ліанна почав він. Джал кивнув:
— Треба, Зарт. Батько збирається оголосити про це ввечері, на Святі Місяців. — Він поплескав Ґордона по спині. — Тримайся, справи не такі вже й кепські! У тебе вигляд, як у засудженого до смерті. На Святі побачимося.
Джал Арн повернувся і вийшов. Ґордон спантеличено дивився йому вслід. Скільки ще це триватиме?
Звідкись з’явився Хелл Баррел. Антаресець був у піднесеному настрої.
— Принце, я зобов’язаний вам удачею! — вигукнув він. — Я думав, що отримаю догану від адмірала Корбуло за відхилення від запланованого маршруту…
— А натомість? — механічно запитав Ґордон.
— А натомість, — посміхнувся Баррел, — ваш батько призначив мене помічником адмірала!
Ґордон неуважно привітав свого рятівника. Думки його були зайняті власним заплутаним становищем. Залишатися тут більше не можна було. Треба йти, але куди? Він не мав уявлення, де розташовані покої принца. Однак не можна було і допустити, щоб хто-небудь здогадався про його необізнаність. Тому він попрощався з Хелл Беррелом і впевнено вийшов з кімнати через інші двері, до коридору з рухомим килимом. Килим доставив його до великої круглої зали, яскраво освітленої білим сонячним світлом, яке лилося крізь високі кришталеві вікна. Сяючі сріблом стіни з чорними рельєфами. Темні зірки, рештки згорілих сонць, мертві світи…
Джон Ґордон відчув себе карликом серед величі і розкоші цієї величезної похмурої зали. Він перетнув її та опинився у іншій великій кімнаті, стіни якої палали пишністю звихрених туманностей.
«Де ж, у дідька, можуть знаходитись покої Зарт Арна? — роздумував він, усвідомлюючи свою безпорадність. — Не стану ж я питати, де розташовані власні апартаменти. Але скільки можна безцільно блукати величезним палацом, викликаючи подив і, можливо, підозри?»
Літня людина у чорній палацовій лівреї вже дивилася на нього через цей Зал Туманностей з явним здивуванням. Коли Ґордон наблизився, служитель низько вклонився. У Ґордона виникла ідея.
— У мене є справа, — швидко сказав він. — Йдемо у мої апартаменти.
Слуга знову вклонився, але залишився на місці.
— Так, ваша високосте.
— Йди попереду! — нетерпляче розпорядився Ґордон.
Можливо, старику це видалося дивним, але жодні почуття не позначилися на його обличчі. Він повернувся і повільно вийшов з Залу Туманностей. Ґордон пішов за ним. Рухомий килим, як ескалатор, безшумно ніс їх вгору розкішними широкими коридорами та сходами.
Двічі їм зустрілися люди: дві дівчини, яких супроводжував молодий стрункий офіцер і пара похмурих чиновників… Всі низько вклонялися, вітаючи Ґордона.
Килим доставив їх до мерехтливого, прикрашеного перлами коридору. Двері попереду розкрилися самі собою, і Ґордон опинився у високій кімнаті з білими стінами.
Читать дальше