Евгений Наконечный: «Шоа» у Львові

Декілька років тому мені пощастило відвідати чудове старовинне європейське місто Злату Прагу. Екскурсовод показав нам, групі туристів зі Львова, славнозвісний шинок «Під чашею» («U Kalicha»), де любив бувати письменник Ярослав Гашек, автор «Пригод бравого вояка Швейка». Щоб оглянути описаний Гашеком запаскуджений мухами портрет «найяснішого» цісаря Франца-Йосифа і випити не менш славнозвісного чеського пива, я й завітав туди.

Невелика зала шинку «Під чашею» була ущерть заповнена гамірливими туристами з різних країн. Я присів на єдине вільне місце за столик біля немолодої пари. Виявилося, що це -туристи з Федеративної Республіки Німеччини, які приїхали помилуватися, за їхніми словами, «старим німецьким містом» (die alte deutsche Stadt) - Прагою. Відразу згадалося, як до нашого Львова приїжджають групи туристів з Польщі з патріотичним наміром милуватися «starym polskim miastem». Ось така побутує серед німців та поляків зворушливо-скорботна ностальгія за втраченими містами — символами безповоротно минулої імперської експансії. Далі з'ясувалося, що сусід за столиком знає навіть «Лємберг», бо під час війни солдатом побував у нашому місті. Попиваючи вже не перший кухоль справді дуже смачного живого, непастеризованого пива, підстаркуватий німець, іронічно примружившись, раптом спитав мене:

— А чому ви, українці, знищили під час війни євреїв?

Я отетерів від такого цинізму.

Празька розмова змінила моє дотогочасне байдужо-презирливе ставлення до галасливої пропаганди совєтських агітаторів із так званого «Посту імені Ярослава Гадана» — професійних українофобів, що за завданням і під керівництвом Москви всіляко паплюжили український визвольний рух, приписуючи йому мало не вирішальну участь в єврейському голокості. Підспівували їм і польські шовіністи, звинувачуючи «осоружних українців» в усіх гріхах світу. Якщо їм повірити, то не німці запланували, організували і здійснили «остаточне вирішення єврейського питання» (Endlösung), а самі українці особливо з ненависної усім загарбникам Організації Українських Націоналістів (ОУН). Люди мого покоління гребували брудною «постгаланівською» писаниною, знаючи її нікчемну історичну вартість. Як це не дивно, на жаль, деякі сучасні дослідники в Ізраїлі підхопили, розвивають і поширюють психозу ненависті до українців і українофобські міфологеми «постгаланівців» та їхніх польських однодумців, зокрема запеклого українофоба Е. Пруса, видаючи їх за вірогідні історичні факти. Стає незрозумілим, хто, зрештою, організував Шоа — масове знищення мільйонів євреїв — німці чи українці? На хвилі післявоєнної антиукраїнської «пропаганди жахів», мабуть, Симоном Візенталем було винайдено так звані «Дні Петлюри», хоч ніхто не в стані пояснити, ким конкретно ті «дні» мали бути організовані. Відомо, що ґестапо категорично не допускало жодної самодіяльності. На окупованій українській землі все робилося лише з дозволу німців, бо ж тоталітарні режими взагалі не дозволяють самовілля. З 1959 року радянська, польська та східнонімецька пропаганда стада приписувати українцям розстріл львівських професорів (солдатами-добровольцями з батальону «Нахтігаль») та інші зловмисні небилиці, які зараз документально спростовані. З подібних міфологічних антиукраїнських позицій, на жаль, написана велика монографія Еліяху Йонеса, яка нещодавно вийшла в російському перекладі, «Евреи Львова в годы Второй мировой войны и катастрофы европейского єврейства 1939-1944». Торкаючись українсько-єврейських відносин, цей автор однобічно трактує історичні події, часто виявляючи елементарну необізнаність в українських реаліях, і демонструє незнання української мови. Складається враження, що його праця підпорядкована антиукраїнському ідеологічному замовленню, а не історичній істині.