Одного дня мешканцю будинку переполошила німецька листівка. Авіація люфтваффе розкинула листівки зі зверненням до жителів Львова з вимогою капітуляції. Інакше погрожувалося нещадним загальним штурмом міста. Цивільному населенню — жінкам, дітям, чоловікам за 50 років для спасіння пропонувалося залишити місто з 10-ї години ранку до 5-ї пополудні; в напрямку Збоїська — Ляшки Муровані. В пивниці відбулася коротка нарада. Блязер виступив проти втечі з міста. Його одностайно підтримали всі глави сімейств. Однак знайшлися львів'яни, які послухали німецьке командування. Клепарівською вулицею у напрямку Збоїськ йшли літні чоловіки і жінки з дітьми. Одяглися вони як в туристичний похід: наплечники, чоботи, в руках — ціпки. Євреїв серед утікачів не було видно. Вони не піддалися німецьким обіцянкам. І мали рацію. Основну групу цивільних утікачів, зібраних у лісі, німецькі літаки знищили з повітря, закидавши бомбами. Облога міста тривала.
Мусьо першим звідкись приніс несподівану вістку, що Червона армія перейшла польський кордон і прямує до Львова. На ту пору газети до нас не доходили, а тодішні примітивні детекторні радіоприймачі на кристалах мали обмежений діапазон, а дорогі лампові радіоапарати ще становили велику рідкість. Просте населення живилося чутками й плітками. Відомість про несподіваний похід Червоної армії сприйняли львів'яни неоднозначно. Позаяк між Річчю Посполитою і Совєтським Союзом існував урочисто підписаний пакт про ненапад, то деякі поляки стали логічно припускати, що большевики йдуть як союзники Польщі на допомогу. Вони не знали, що принципи совєтської зовнішньої політики полягали в глибокій зневазі до суверенітету сусідніх держав і до міжнародних угод. Хутко настало протверезіння. Досі ще певні себе бундючні офіцери, які вважали, що Польща є «silna, zwarta i gotowa» (сильна, згуртована і готова) і свято вірили, що могутня Франція виконає своє зобов'язання: ось-ось перейде до офензиви (наступу) і завдасть Німеччині блискавичного розгромного удару, тепер розгублено заметушилися. Усіляка надія згасала. Неминучий мілітарний крах Польщі ставав очевидним для всіх.
Від річки Збруч, що слугувала кордоном, до міських рогачок Львова Червона армія підійшла за три дні. Наші непосидющі польські сусіди в будинку — брати Роман і Владислав Желязні -дісталися у той же день личаківської рогачки і принесли звідти небачену досі совєтську грошову купюру із зображенням лисої голови. Потім набридле зображення лисого вождя довгі роки не зникало з вулиць і площ Львова. Брати розповіли, що на личаківській рогачці стоять вже червоноармійські патрулі, а Львів має відійти під панування большевиків. Їм не відразу повірили. За свої пов'язання з кримінальним світом брати мали серед нас лиху славу нечесних людей. Багато львів'ян все-таки сподівалося, що Львів заберуть собі німці, хоч би з тієї причини, що місто було півтора століття під австрійським (тобто німецьким) володінням. Але цього разу брати говорили правду.
Польський гарнізон Львова 22 вересня 1939 року, внаслідок ультимативних переговорів, змусили капітулювати саме перед Червоною армією. Німецький вермахт, згідно з таємною домовленістю Ріббентропа-Молотова, відступив на захід, за річку Сян. Опівдні у день капітуляції тривожне затишшя на вулицях та площах міста змінилось справжнім гармидером. Польські жовніри, серед яких було чимало українців та білорусів, радо жбурляли свої рушниці, боєприпаси, шоломи та інший військовий обладунок і довгими колонами тяглися здаватись у полон. До слова, до польської армії на війну було мобілізовано понад 150 тисяч українців, з них біля 6 тисяч загинуло. Потім рахунок українців, які загинуть у боях з гітлерівцями, піде на мільйони. У той трагічний для польських патріотів день траплялося, що гоноровиті офіцери з розпачу стрілялися.
У нашому кварталі з початку облоги Львова розмістили штаб з'єднання, і в будинку квартирувало кілька штабістів. Один із них, молодий елегантний офіцер, білявий красень, який упадав за Ідою Штарк (казали не без взаємності), затягнув до брами станковий кулемет на коліщатках і став вигукувати, що большевикам він живим у руки не дасться, відстрілюватиметься до останку. Колеги-офіцери, повторюючи: «Янек, в тому немає сенсу», ледве його вгамували. Коли Янек трохи оговтався, товариші повели його до Іди Штарк. У ті години розгардіяшу і безголов'я вона виказала неабияку притомність і практичне розуміння ситуації. Іда привела свого красеня до нашого помешкання і попрохала мого батька, який мав схожий зріст, переодягти Янека у поношений цивільний одяг. Скоряючись її наказам, офіцер скинув новенький вовняний мундир і нап'яв на себе старі пом'яті лахи. Іда, мов режисер, усебіч розглядала свого красеня, поправляючи на ньому одяг, вказувала, як йому необхідно горбитися, щоб не проступала офіцерська виправка. Моделювала вона польського офіцера на затурканого сільського хлопця. Коли йому стало шкода добротних офіцерських чобіт, Іда різко гримнула:
Читать дальше