1 ...6 7 8 10 11 12 ...43 За годину поїздки вони опинилися в долині висохлої ріки. Тут не було чутно звуків, окрім брязкання збруї, рипіння коліс, цокоту кінських копит та вряди-годи сардонічного ревіння якогось з віслюків-альбіносів, що тягли кибитку, та звіддаля долинав посвист рудих дроздів, котрі якраз ставали на крило. Певно, збиралися відлітати на південь, якщо їм тепер вдасться його знайти.
Через десять-п’ятнадцять хвилин після того, як по правий бік потягнулося узгір’я зі скелями та урвищами, вони знову опинилися на тому місці, куди якихось двадцять чотири години тому були з’явилися з дітьми Кальї і вистояли в битві. Тут від Східного Шляху відгалужувався путівець, що вихилясами тягся більш-менш у північно-західному напрямку. Вздовж траншеї по інший бік дороги виднівся свіжий земляний насип. Це було те місце, де Роланд, його ка-тет та жінки-тарілочниці очікували на Вовків.
До речі, заговорили про Вовків, а де ж вони поділися? Коли Роланд з командою йшли з місця цієї засідки, тут всюди валялися трупи. На око, не менше шістдесяти людиноподібних створінь, що прискакали із заходу, одягнені у сірі штани, зелені плащі, та ще й в ікластих вовчих масках.
Роланд зіскочив з коня і підійшов до Хенчика, котрий по-старечому скоцюблений злазив зі своєї двоколісної кибитки. Роланд ані поворухнувся, щоб йому допомогти. Хенчик і не сподівався на це, либонь, навіть образився б.
Стрілець, зачекавши, поки той врешті поправить на собі темний плащ, розкрив рота, щоб запитати, але зрозумів, що в цьому нема потреби. Ярдів за п’ятдесят далі, на правому узбіччі дороги, височів чималенький пагорб вирваного з корінням кукурудзиння, хоча ще вчора ніякого пагорба там не існувало. Роланд роздивився, що то – насипаний без сліду поваги поховальний курган. Він не марнував часу, не витрачав зусиль, аби дізнатися, яким чином фолькен провели минулий день до того, як розпочати свою гулянку, після якої вони й досі сплять, але тепер на власні очі побачив їхню роботу. «Чи вони боялися, що Вовки раптом знову оживуть?» – дивувався він, розуміючи в глибині душі, що саме цього вони й боялися. Тож постягували валькуваті важкі тіла (сірих коней разом з Вовками в сірих плащах) на поле, поскладали так-сяк і завалили кукурудзяним бадиллям. Сьогодні вони можуть перетворити цей могильник на поховальне вогнище. А якщо здійметься семінон? Роланд вирішив, що вони все одно запалять вогнище, незважаючи на ймовірність великої пожежі на родючих ланах між дорогою й рікою. А чом би й ні? Польовий сезон закінчився, та й нема кращого добрива за вогонь, як то кажуть старі люди; крім того, фолькен не почуватимуться цілком спокійно, допоки геть не згорить цей курган. І навіть потім мало хто з них сюди приходитиме.
– Роланде, поглянь, – гукнув Едді тремтячим від жалю і гніву голосом. – Ах, чорти б їх узяли, поглянь-но.
Наприкінці путівця, там, де Джейк, Бенні Слайтмен і близнюки Тейвері перечікували, перш ніж зробити свій останній рятівний ривок через дорогу, сяяв хромовими відблисками на сонці подряпаний, пошарпаний інвалідний візок із заляпаним кров’ю, покритим пилом сидінням. Його ліве колесо було неоковирно вивернуте й покривлене.
– Чому ти промовляєш так злостиво? – поцікавився Хенчик. До нього тулився Кантаб і близько дюжини старійшин, котрих Едді іноді стиха називав «підрясниками». Двійко з них були на позір набагато старішими за самого Хенчика, і Роландові пригадалися слова, сказані йому Розалітою минулої ночі. «Чимало з них, не молодші за Хенчика, долатимуть ту стежину після настання темряви». Нехай ще не темно, але ж невідомо, чи хтось з них спроможний дійти до майже стрімкого відтинку стежки, не кажучи вже про решту дороги на вершину, до отвору печери.
– Вони привезли катальне крісло твоєї жінки сюди на її честь. І на твою. То чому ти промовляєш так злостиво?
– Тому що воно не мусило бути таким побитим і в ньому мусила б сидіти вона, – відповів Едді старому. – Ти спроможний зрозуміти це, Хенчику?
– Злостивість – найзгубніше з почуттів, – співуче проголосив Хенчик. – Злостивість згубна для мозку й гибельна для серця.
Губи Едді стиснулися, перетворившись на тоненький шрам під носом, проте йому вдалося утриматись од відсічі. Він підійшов до понівеченого Сюзанниного крісла-візка – той прокотився тисячі миль відтоді, як вони знайшли його в Топіці, але тепер його катальні дні завершилися – і задивився на нього з печаллю. Коли вслід за ним рушив Каллаген, він махнув йому рукою, щоб не наближався.
Читать дальше