Світлана Гільман - Скарби феї Моргани

– Лілі, привіт!

– Привіт брате! Ну як, тебе можна привітати?

– Звісно. Дивись! – і Тед продемонстрував їй перстень.

– Клас! А мені ще чотири роки тут вчитися…

– Час пролетить швидко. Чи давно мені було чотирнадцять!

– Ти хіба не йдеш на обід?

– Звичайно, йду, але спочатку нам потрібно в бібліотеку – віддати книги, – а потім відразу в їдальню.

– Ну, до зустрічі!

Лілі побігла по сходах вниз, а Тед і Джефф продовжили свій шлях. Їм пощастило: в бібліотеці нікого не було. Вони швидко здали книги і помчали до їдальні. Обід ще не почався, так що вони, не поспішаючи, знайшли зручні місця.

– Встигли, – з полегшенням зітхнув Джефф.

– Так. Я не люблю приходити після другого гонгу, – погодився з ним Тед.

– А хто любить? Наш останній обід школі… Хто б міг подумати! Пам'ятаєш, як ми в першому класі заблукали і прийшли сюди в кінці обіду?

– І думали, що залишимося голодними. Добре, що професор Ленгуд відвів нас в кафе.

Знову пролунав звук гонга – і на столі перед кожним з учнів з'явилася картка меню. Друзі були голодні і почали вивчати список.

– Овочевий салат, картопляне пюре, відбивна, апельсиновий сік, яблучний пиріг і чай, – сказав Тед, і в одну мить всі названі страви з'явилися перед ним на столі.

– Швидко ти вибираєш, – хмикнув Джеффрі.

– Це ти завжди копаєшся, – заперечив Тед.

– Так… Що ж мені вибрати? Гаразд: салат з баклажанів, свіжі овочі, вермішель з креветками, лосось, апельсиновий сік, шоколадний мус і кава.

Все назване тут же з'явилося на столі перед Джеффрі. Друзі побажали один одному приємного апетиту і взялися до їжі. Тед їв не поспішаючи, час від часу поглядаючи на протилежний стіл, за яким сиділи Елліс, її подруга Джейн, і їх однокласник Майкл. Юнак відчував, як в його серце повільно-повільно проникає отрута, назва якої – ревнощі. Він спостерігав, як Майкл розповідав щось дівчатам, мабуть, смішне, так як ті від кожної фрази починали сміятися. Джейн навіть поперхнулася і закашлялась. А Тед злився. Мало того, що Майкл був його суперником в турнірі лицарів-чарівників, так ще й намагався заманити в свої мережі дівчину, яку він кохав!

– Я вб'ю його, – пробурмотів Тед, після того, як побачив, що Майкл, як би ненароком, поклав свою руку на руку Елліс. Але його заспокоїло те, що Елліс, так само ненароком, її прибрала.

Обід закінчився. Всі почали розходитися, і Тед знову зробив спробу зіткнутися з Елліс в дверях, або коридорі. На цей раз його спроба увінчалася успіхом, коли біля дверей утворився невеликий затор. Хтось штовхнув Майкла, і той опинився в дверному отворі, прямо перед Елліс і Джейн. Тед, все ще злий, сильно вчепився йому в руку і відтягнув назад.

– Тебе хіба не вчили, що спочатку потрібно пропускати дівчат? – сказав йому Тед, а потім посміхнувся до своєї коханної: – Привіт, Елліс.

– Привіт, Тед, – відповіла вона і пройшла повз юнаків.

– Відчепись, Спенсер, – Майкл смикнув плечем, але Тед його вже не тримав.

– Іди, іди, – миролюбно сказав він – його настрій відразу покращився.

Всі розійшлися по кімнатах, щоб зайнятися останніми приготуваннями до балу. Дорожні сумки були зібрані, в шафі на самоті залишилися висіти ошатні костюми, які юнаки заздалегідь приготували до святкової події. Як на зло, час минав повільно. Тед і Джеффрі прийняли душ, поголилися, надушилися, одягнулися, а годинник показував тільки сім. Ще ціла година… Зайнятися було нічим.

– Жарко, – поскаржився Тед і зняв піджак.

– Ну, придумав, що скажеш Елліс? – запитав Джеффрі, пропускаючи мимо вух його скаргу.

– Ще ні, – Тед глибоко зітхнув і сів на своє ліжко.

– Запроси її на повільний танець, – порадив Джеффрі.

– Це я і сам знаю, – відповів Тед і задумався: а як це зробити, якщо біля неї буде крутитися цей хлюст Майкл? Потрібно проявити рішучість. Врешті-решт він не маленький хлопчик. Навіть, якщо Елліс відповість відмовою, він буде знати, що байдужий їй. А він? Як він перенесе її відмову?

Поки Тед розмірковував, Джеффрі сидів на своєму ліжку і спостерігав за ним. Раптом він хмикнув, і Тед підняв на нього здивований погляд.

– Ти чого?

– Так цікаво спостерігати за тобою. Стільки почуттів було написано на твоєму обличчі. Навіть ненависть.

– А, це я думав про Майкла, – зітхнув Тед.

– А навіщо про нього думати? Турнір закінчився, і ти виграв, – Джеффрі зробив жест переможця. – Ти – чемпіон і головний лицар школи. А дівчата люблять лицарів, навіть в наш час. Ти не уявляєш, як я тобі заздрю! – зітхнув він. – Як я хочу хоч раз в житті випробувати відчуття польоту на крилатому коні!