Світлана Гільман - Скарби феї Моргани

– Спенсер Тед, – почувши своє ім'я, Тед підвівся й попрямував до сцени, щоб отримати довгоочікувані атестат і портал.

– Від щирого серця вітаю вас, – сказав Магістр – середнього зросту худорлявий чоловік років п'ятдесяти. Його чорне з сивиною волосся було коротко пострижене, а сірі очі дивилися холодно і без емоцій. – І прийміть від нас окрему подяку за допомогу в перемозі над Чорним Чаклуном.

– Дякую, Магістр!

Молодий чарівник взяв атестат, надів на безіменний палець перстень і повернувся на своє місце. По дорозі він знову кинув погляд на Елліс: висока, тоненька, зі світло-русявим волоссям і блакитними очима, вона посміхалася йому і аплодувала. Втім, як і іншим…

Видача атестатів закінчилася. Всі встали, щоб розійтися по кімнатах, зібрати свої речі і приготуватися до балу. Тед забарився, щоб, пропустивши Елліс вперед, піти за нею, але тут чиясь рука лягла йому на плече. Юнак озирнувся і побачив директора.

– Тед, можеш зайти до мене в кабінет?

– Звичайно, містер Санрайс. Коли?

– Через пів години.

– Добре, – кивнув Тед. Він озирнувся, але Елліс вже вийшла з залу. Та й Джеффрі кудись зник. Він зітхнув і вирішив скоротати час в шкільному кафе, щоб не підніматися знову в кімнату. Воно було майже порожнім. За одним із столиків Тед побачив Джеффрі Тоунс – той пив свою улюблену каву-лате.

– Ти чому мене не почекав? – дорікнув йому Тед.

– Так я-то подумав, що ти пішов без мене, і ось, вирішив втопити своє горе від зради друга в каві, – пожартував Джеффрі.

– Ні, мене директор затримав, – сказав Тед і замовив собі таку ж каву. – Хоче, щоб я до нього зайшов через пів години.

– Навіщо? – здивувався Джеффрі.

– Не знаю.

– Може, хоче запропонувати тобі якусь роботу? – припустив друг.

– Роботу? Яку? – здивувався Тед.

– Хочеш викладати?

– Ні, ти що, це не для мене! – відмахнувся Тед. – Та й який з мене викладач, якщо я тільки закінчив школу? А ти-то чим хочеш зайнятися? Вже вирішив?

– Ще ні. Папа пропонує мені поїхати в подорож – на пошуки нових знань. Він навіть готовий оплатити все це. Хоча батьки мені і так ніколи ні в чому не відмовляють. Балують мене…

Обидва розсміялися.

– Це не погано! – схвалив Тед.

– Поїхали зі мною, а? На пошуки пригод! – очі Джеффа загорілися в передчутті.

– Навіть не знаю, – зніяковів Тед. – Розумієш, я хочу знайти квартиру і роботу в Лондоні, щоб самому себе забезпечувати. Так що навряд чи я зможу.

– Шкода. Можеш попросити гроші у батьків, потім повернеш.

– Я подумаю.

– Думай, – прихильно кивнув Джефф і поміняв тему: – Ну як, ти вже зважився?

– Зважився на що? – не зрозумів Тед.

– Увечері – випускний бал, – багатозначно промовив Джеффрі. – Ти запросиш Елліс на танець?

– Елліс? – Тед відчув, як у нього пересохло в горлі, і зробив ковток. – При чому тут Елліс?

– Тед, тільки сліпий може не помітити, що вона тобі подобається!

– Невже це так помітно? – юнак залився сором'язливим рум'янцем.

– Я-то давно помітив. Я ж твій друг, і бачу, які погляди ти на неї кидаєш. Ось і підійди до неї. Що може бути краще випускного балу?!

– Думаєш у мене вийде? – Тед запитливо подивився на нього.

– Звичайно вийде, – ствердно кивнув Джеффрі.

– Уговорив, – рішуче сказав юнак, – я спробую. – Тут його погляд впав на настінний годинник, і він заквапився: – Ой, мені пора до директора!

Тед вибіг з кафе і, перестрибуючи через сходинку, піднявся на другий поверх, де знаходився кабінет містера Санрайса.

Цікаво, що йому від мене потрібно? Може, правда, запропонує якусь цікаву роботу? – думав юнак, стукаючи в двері.

– Заходьте, – почув він голос директора.

Тед увійшов. У кабінеті, окрім директора, був присутній Третій Магістр.

– Вітаю! Ви просили мене зайти, містер Санрайс.

– Так, Тед, сідай. Я не заберу у тебе багато часу.

Тед сів. Директор – чоловік років шістдесяти, вже сивий, посміхнувся йому:

– Чи давно ти прийшов до нас в школу, а вже покидаєш нас! Час біжить…

Невже правда хоче залишити мене працювати в школі? – промайнула у Теда думка. Директор тим часом продовжував:

– Хочу запитати: чи є у тебе якісь плани на майбутнє?

Тед задумався: взагалі-то у нього ще не було ніяких планів, але йому було соромно в цьому зізнатися. Все-таки він вважався одним з кращих учнів, а не якийсь відсталий ледачий бовдур, який і після школи не знає, як застосовують чарівну паличку.

– Не зовсім, директор, – повільно промовив Тед. – Я хочу влаштуватися в Лондоні, знайти роботу.