Артём Чапай: Червона зона

– Партiзанен нiхт капiтулiрен, – обернувся до нас незнайомий чоловiк.

Ми з Валерою засмiялися. Чоловiк теж засмiявся. У мене йшов мороз по шкiрі. Я дуже боявся i, щоб не цокати зубами, розтягнув губи й гигикав.

– Ти як мене знайшов? – запитав Валера.

– Улугбек привiв.

– Вiн уже пiшов?

Я кивнув.

– У нас тут бойова шеренга, – зареготав Валера й показав навколо.

– Я бачу, – гигикнув я.

Нiякої шеренги не було. Я бачив навколо двадцять або тридцять чоловiкiв. Ми розсипалися в нiшах старих будинкiв уздовж Межигiрської, в арках ворiт, за ґанками, бiля входiв до пiд'їздiв. В усiх вiкнах – незвично – горiло електричне свiтло. Я не знаю, де поставили генератори. Я бачив людей навпроти, через вулицю. Сидiли навпочiпки. Я ще раз перелiчив усiх, кого бачив. Двадцять сiм. Мабуть, на паралельних вулицях є ще. Крiм Валери, я знав лише вiрменина Азата, я бачив його зi спини за п'ять метрiв попереду. Вiн стояв за високими сходами, що вели до зовнiшнiх дверей магазину на першому поверсi. Може, тут був хтось iще зi знайомих, просто я не розгледiв.

Стоячи й пiвсидячи по обидва боки Межигiрської, всi дивилися через Вали в бiк Контрактової. На бульдозери. Корпуси бульдозерiв виднiли над пiвметровим валом – барикадою з будiвельного смiття. Бульдозерiв було багато, вони розтяглися на кiлька кварталiв углиб. Серед них стояло i двi чи три машини блякiв iз критими чорним брезентом кузовами для перевезення людей. Бляки принесли прожектори, встановили їх на високих штангах i освiтлювали все навколо – i нас через Вали, й бульдозери бiля себе. Над Межигiрською по той бiк Валiв клубочився сизий дим, його добре видно у свiтлi фар та прожекторiв. У всiх бульдозерiв ввiмкнено двигуни. Я вiдчував, як вiд них вiбрує стiна нiшi, в якiй заховалися ми з Валерою та ще один незнайомець. Я поклав руку на шорсткий холодний камiнь стiни. Моя рука дрiбно тремтiла.

– Класнi шузи, – незнайомий чоловiк показав на мої ноги.

Я опустив погляд. Ми стояли у рiдкiй багнюцi. Мокрий снiг, змiшаний iз темно-коричневою, зовсiм непрозорою вiд бруду водою. Вода не сягала вище пiдошви моїх гiвнодавiв, а от незнайомий чоловiк стояв у поношених кросiвках iз пластмасовими пiдошвами. У нього були потертi чорнi джинси, потерта шкiряна чорна куртка, шкiряний чорний картуз. Зате обличчя свiтле, очi свiтлi, волосся свiтле. Волосся ледь кучерявилося.

– У мене вже мокрi, – засмiявся чоловiк, пiднявши одну ногу з води й показуючи нам пiдошву кросiвка. На пiдошві були тріщини.

– Скоро про це забудеш, – сказав Валера.

Ми троє зареготали, Азат обернувся на нас, обличчя у нього було бiле, без будь-якого виразу, опущена щелепа, вiдвислi пiд очима щоки, лицевi м'язи без тонусу. Я помахав йому, i вiн мляво пiдняв праву руку. В лiвiй Азат тримав скляну пляшку. Коктейль Молотова.

У нiшi за нами цих коктейлiв стояв цiлий ящик. Я тримав три пляшки при собi: одну у внутрiшнiй кишенi куртки, iще одну глибоко в кишенi штанiв, я вiдчував її лiвою ногою i намагався контролювати, щоб пляшка не випала. Iще один коктейль, поки закоркований i без ґноту – в міському рюкзачку за спиною. До стiни я притулив сокиру з довгим руків'ям, яку менi тицьнув Улугбек, коли вiв на позицiю. За рукiв'я сокири правив метровий шматок залiзної труби. Помiтно, що колись уся сокира до кiнчика леза була фарбована в червоний колiр. Лезо зовсім тупе.

– А що так смердить? – скривився я.

– Гусари, мовчати! – відповів свiтловолосий.

Ми засмiялись. Азат здригнувся, але цього разу не обертався.

Валера показав пальцем спершу вниз, а потiм на вал смiття:

– З-пiд стiн наколупали.

Я глянув уздовж будинку. Звичних притрушених побiлкою та цегляною крихтою куп смiття не було, а пiд голою стiною, яка пiд прямим кутом незвично сходилась iз тротуаром, гнили залишки дощок, виднiли темно-зеленi та напiвпрозорi блакитнi смiттєвi пакети.

– Немилосердно, – я скривив нiс.

Почулося лопотання. Воно наростало. Я пiдняв голову. Високо вгорi пролетiв маленький чорний гелiкоптер. Снiг бiльше не падав, тому я побачив скляну кабiну, схожу на велику банку з-пiд помiдорiв. Це був розвiдник.

Що ми тут робимо? – подумав я. З коктейлями та сокирами проти гелiкоптерiв i бульдозерiв. Середньовiчне селянське повстання.

– Нашi спровокували їх чимось? – запитав я.

Валера знизав плечима.

– Олiмпiада не за горами, – засмiявся свiтловолосий.

Валера кiлька разiв швидко кивнув на знак згоди, показуючи пальцем на свiтловолосого.

– А ось i олiмпiйський вогонь, – сказав свiтловолосий, показуючи в небо.

Цi не були розвiдницькi. На нас летiли масивнi гелiкоптери. Я встиг побачити мiж будинками з десяток, а потiм крiзь лопотiння почулося високе сичання, воно дедалi голоснiшало, хотiлося затиснути