Артём Чапай: Червона зона

Вмикається сирена, одразу двоє блеквотерiв б'ють ногами по металевих дверях – звуку ударiв не чути, вони глушаться завиванням. Дверi не пiддаються, ефект дещо змазано. Блеквотери чiпляють до ручки дверей металевий трос i протягують котушку до пiкапа. Пiкап стартує й вириває дверi, при цьому двері збивають одного з блеквотерiв, той одразу стрибає знов на ноги, але вже вiдстав: решта з криками забiгли всередину ангару. На вiдео видно, що блеквотери кричать, але нiчого не чути: їх глушить електросирена.

Раптова тиша. Cut, камера перемiщується в ангар. Вiдео значно гiршої якостi. Напис у правому верхньому кутi: «оперативна зйомка». Люди в бiлих халатах стоять, пiднявши руки над головою.

м у груди зi штурмових рушниць цiляться блеквотери. Люди в бiлих халатах молодi. Тепер, коли я згадую, здається, що в одному з них можна було впiзнати Пферда. Значно молодшого на вигляд, в окулярах i з короткою русявою борiдкою. Бiлий халат одягнений поверх светра пiд горло. Зараз важко згадати, чи то був Пферд, чи я вигадав це тепер. Треба переглянути це вiдео в мережi.

Оператор повiльно веде камерою по ангару. Вгорi – яскравi лампи денного свiтла пiд напiвкруглим дахом. На столах i пiдлогах – системи колб. Праворуч коробки. Коробки, пачки, окремi стiки та пластинки. Драгз. Лiки. Звертаєш увагу на вiдсутнiсть яскравих етикеток. Просто написи чорним по свiтло-коричневому картону, по срiблястих папiрцях стiкiв. Без брендiв.

Змiна кадру. Людей у бiлих халатах показують зi спини. Всi вони худi, лопатки випинаються, як обрубки крил. Люди в бiлому тримають руки за головою. Люди в халатах виходять з ангару пiд охороною блеквотерiв у чорному, що ведуть їх пiд дулами штурмових гвинтiвок. Пiдсумковий титр поверх зображення: «Лiквiдовано велику драг-лабораторiю в REE-17».

– Тодi нас звинуватили в порушеннi iнтелектуальних прав, – сказав Пферд, вiдкладаючи конверт i беручи наступний. – Навiть на активоване вугiлля й аспiрин є патенти. Я пiвроку вiдсидiв у D-зонi.

Пферд завмер iз заклеєним конвертом у руках, задивившись перед собою. Я встиг заклеїти сiм конвертiв, перш нiж Пферд узявся за наступний i знов заговорив:

– То була дорога операцiя. Вiдправити блякiв у червону зону, ти подумай. А тепер за нами не дуже й полюють. Навiть у зелених зонах. Наших давно не прищучували. Тьху-тьху, звiсно. Але знаєш, Тоха, – вiн зiтхнув, – часом у мене враження, що жирiки самi наводять нас на склади.

– Самi допомагають себе грабувати? – я скривився.

– Звучить тупо, але… Коли ми хiмiчили, могли наробити лiкiв, скiльки захочемо. От нас i накрили. А тепер… Ти ж бачиш, скiльки тут, – вiн показав на коробки на пiдлозi. – Для REE-17 на один зуб. I нам доводиться щоразу ходити по здобич, i приносити лiки маленькими партiями. Ми бiльше не конкуренти. Так собi, щипачi. Часом я думаю, що ми – їхнiй клапан, щоб випускати пару.

– Зате рятуємо людей.

– Одного зi ста. Й заробляємо на цьому.

– Ну…

Я думав, як саме сформулювати вiдповiдь, мовляв, монополiсти, якi хапнули патенти й накрутили цiни, заробляють мiльярди, а ми – лише необхiдне для себе, i при цьому знижуємо цiни й так далі, але поки я подумки формулював усе це, у мене запищав робочий гаджет. Я глянув на Пферда, потiм полiз у сумку.

– Ч-чорт.

– Що там?

– Розсилка з Подолу.

х виселяють силою, прямо зараз…

– Iди, – сказав Пферд.

Я глянув на стоси конвертiв перед ним. Пферд вiдмахнувся:

– Розберуся. Йди собi.

Надворi виявилося, що стемнiло не зовсiм, як видавалося з примiщення. Була, може, година шоста вечора. Темно-синє небо з бордовим вiдтiнком. Свiтло мiста вiдбивалося вiд низьких снiгових хмар. Мокрий снiг падав i танув на щебiнцi, змiшуючись iз рiдкою багнюкою. Пiд ногами каша. Снiг був лапатий, i коли вiн падав на шию великими напiврозталими клаптями, холодна тала вода затiкала за комiр. Я глянув угору. Снiг ніби iшов з однiєї точки в небi й радiально розлiтався перед поглядом. Снiжинки, що були далеко, здавалися чорними й лише з наближенням бiлiли.

Менi вчувався звук гелiкоптерiв. Ледь-ледь, так що неясно, чи вони справдi летять за пеленою снiгу. Я завмер i прислухався. Здавалося, гелiкоптерiв багато. Я їх не бачив – заважав снiг. Рано почалося, подумав я.

Маршрутка була забита, як завжди. Люди стояли мокрi й сумнi. Я обтрусив снiг i воду з плечей i втиснувся в розчиненi дверi. Довелося тягнути дверi на себе, щоб допомогти гiдравлiцi зачинити їх.

До Подолу їхали пiвтори години.

– А як же «якщо прийде вiйна, я буду дезертиром»? – я вищирив зуби, побачивши Валеру.

– Так то вiйна, – вiн закинув голову назад i зареготав, – а тут я за себе.