Артём Чапай - Червона зона

вуха.

– Пригнись! – Валера смикнув мене за руку, я впав на колiна в багнюку, долонями в чорно-коричневу воду, змiшану з мокрим снiгом, я збирався встати, коли мене вдарило по плечах, руки пiдiгнулись, i я плямкнув щокою в грязюку, i аж тодi почув гуркiт, i зверху на мене посипалися крихти сiрого вапна з кам'яних стiн, мiж ними падали пласкi яскраво-оранжевi гострi уламки цегли завбiльшки з медiатор для гiтари, i я сповільнено бачив, як яскраво-оранжевi цеглянi медiатори падають у темно-коричневу воду, i тут пiвцеглини брьохнуло у калюжу поряд з моїм обличчям, i я пiдскочив i протер заляпанi очi.

Гелiкоптери пускали снаряди у вiкна житлових будинкiв. Мешканцi залишили їх, але всерединi, ми знали, були люди з запальною сумiшшю, щоб зупиняти бульдозери, кидаючи вогнянi кулi з дахiв.

Я втиснувся мiж Валерою та свiтловолосим у нiшу пiд дверима пiд'їзду, вперся спиною в дверi, почув ффф-ф-фiiiiiть! – i новий вибух, вищання – ще один, здалося, далi, нiж цей перший десять секунд тому, може, вони вiдлетять, подумав я.

– Фак! – нам пiд ноги ляпнуло тiло.

Чоловiк, який зiстрибнув з вiкна над нами, горiв. Чорна пляма на частку секунди прямо перед обличчям, i ось вiн перетворюється на пляму бiля наших нiг, скрутився й лежить на боцi, вiд пальта валить дим, і посеред нього темно-оранжевi язики полум'я. Валера рвонувся до чоловiка i збив його з нiг, кинув у калюжу під нашими ногами, перевернув на спину, чоловiк стогнав, Валера не випускав його, великі Валерини руки, вiн значно сильнiший, але чоловiк випручався, чоловiк кричав.

– Дай картон! – показав кивком Валера, рукою вiн тримав чоловiка над лiктем, я не зразу зрозумiв, озирнувся, пiдбiг i пiдняв з асфальту пiд стiною напiвзогнилий темно-коричневий шматок картону метр на пiвтора, мабуть, кришка великої коробки, з першого разу картонка розлiзлась у мене в руках, її кутик мокро вiдокремився й лишився в моїй руцi, решта плямкнулась у бруд, я взяв картонку ще раз, обома руками, вона вiдокремилася вiд асфальту iз цмоканням, я притулив картонку в обiймах до свого тiла, вiдчув щокою й шиєю, що картон холодний i брудний i мокрий, я пiдбiг до чоловiка, що вистрибнув з вiкна, Валера вже знову повалив його на землю, тепер обличчям донизу, i я кинув мокру картонку на спину чоловiковi, я намагався не надто притискати її.

– Ох-х! – застогнав чоловiк.

До смороду паленого волосся додався гарячий гнилий запах. Чоловiк завмер. Вiд його спини валив дим уперемiш із парою.

– Ну як? – запитав Валера.

– Нога, – простогнав чоловiк.

– Нога?

– Пiдвернув, – i чоловiк почав плакати.

Йому було за сорок, вiн рано полисiв, тiм'я лисе, тiльки по боках i на потилицi лишалася смужка волосся, i мабуть, саме ця смужка смердiла, я нахилився й набрав пiд стiною чистiшого напiврозталого снiгу i талою водою з долонi почав обтирати чоловiковi волосся, намагаючись не торкатись обпеченої шкiри, я побачив зблизька волосини, скрученi в маленькi обпаленi кульки, так, це вони смердiли, навiть на вiдкритому повiтрi смердiли нестерпно, чоловiк опустив обличчя, поки я обережно обтирав його, щоб остудити волосся i щоб воно припинило тлiти, а чоловiк дрiбно тремтiв, плачучи.

– Вiдведи його в санiтарний, – кивнув Валера свiтловолосому, вони удвох пiдняли попеченого чоловiка з калюжi, в якiй той сидiв, свiтловолосий узяв його пiд пахви й поклав його руку собi на плечi, вони пiшли назад вiд барикад, не ховаючись попiд стiною, оскiльки вибухи лунали вже далi, може, на паралельнiй вулицi, й попечений чоловiк кульгав на лiву ногу – коли вiн намагався ступати на неї, то провалювався, i свiтловолосий відхилявся у протилежний бiк i напружувався, щоб його втримати.

Ми з Валерою сiли, притулившись спинами до дверей пiд'їзду, втискаючись, бо згори падали уламки вiконних рам, якi догоряли. Вони хлюпали у мокре й гасли.

Ввiмкнулись усi прожектори, поставленi бляками за Валами. Прожектори, схожi на стадiоннi, давали рiзкi тiнi, й дивитися прямо в рефлектори було як дивитися на сонце.

Двигтiння бульдозерiв по той бiк Валiв посилилося. Схоже, махини повiльно рушили вперед. А з протилежного боку почулось гудiння вищого тону. З пiвночi, з боку Вишгорода летiли чорнi мухи, поступово перетворюючись на гелiкоптери.

– Напевно, це воно, – сказав Валера.

Короткий нервовий смiшок.

– Валера, що ми тут робимо? Ми ж не маємо шансiв.

Вiн повернувся до мене, його очi були карi, й у мене ледь не потекли сльози, внутрiшнi кутики очей свербiли, почали свербiти щоки, i я, перекладаючи холодне залiзне рукiв'я червоної сокири з руки в руку, по черзi приклав до щiк долонi. Це не допомогло, вже свербiли вуха. Голос Валери був несподiвано лагiдний: