Дим став рiдшим, я лежав тихенько й не кашляв, i тепер я згадав про Валеру, який лежав там, вiн лишився бiля виходу з арки, його вдарило щось iскристе, коли жук перегородив нам дорогу, Валера бiг перший, я за його спиною, я чув розряд, трiск, я втiк у дим. Тепер я бачив крiзь бiлий туман в електричному свiтлi чорну масу на землi, Валеру, вiн напiвлежав, спершись плечима на стiну арки, Валера тримався обома руками в районi сонячного сплетiння, i я не бачив у пiвтемрявi й диму, чи розплющенi його очi.
– Цюцюра. Позитивно, – сказав чорний жук, i вусики-антени затремтiли, коли вiн кивнув головогрудьми.
Так, так, i я вiдчув хвилю полегшення, жук показував на Валеру, не на мене. Так, так, це ж Валеру показувала вiльна преса на всiх акцiях, це ж Валера, не я, постiйно говорив на камери. Я повільно скрутився i пiдiбгав кiнцiвки, щоб стати непомiтнiшим у закутi пiд воротами, щось дзенькнуло внизу, я завмер, але жук не почув, вiн не повернув головогруди, жоден вусик не ворухнувся в мiй бiк, я опустив очi, я досi стискав у руцi червону пожежну сокиру з довгим металевим рукiв'ям. Я вирiшив не класти її, щоб метал не дзенькнув об землю.
– На мiсцi? – перепитав жук у глибину шолома. – Позитивно. З присудом? – вiн вислухав вiдповiдь. – Так, поруч нiкого. Час є. Позитивно.
Так, поруч нiкого, подумав я. Все правильно, я нiхто, лише тiнь у кутку, я завмер i м'язами живота перекочував судоми всерединi себе, щоб знову не закашлятись. Так, нiкого.
Ноги жука протупали до Валери, що напiвлежав, спершись плечима об стiну, Валера навiть зараз виглядав велетнем, навiть поруч iз жуком у його пластиковiй бронi, але Валера не рухався.
– За звинуваченням у тероризмi… пiдбурення до непокори… як ворога свободи… пiдприємництва… надзвичайний стан… – бурмотить жук.
Жук став спиною до мене, вiн мене не помiтив i вже не помiтить, якщо я сидiтиму тихенько, як те мишеня, яке я бачив колись пiд хлiбним кiоском у сухому листi, якщо я не ворушитимусь, як те мишеня, i тут я зрозумiв, що жук збирається зробити. Вiн же зачитує Валерi вирок.
Зi спини жука також прикриває чорна луска, але видно смужку людської рожевої шкiри на шиї. В електро-бiлому свiтлi, що падає в арку вiд прожектора ззовнi, шкiра здавалася нiжною, мов у дитини. Мабуть, вiн зовсiм молодий. Я стиснув обома руками довге металеве рукiв'я сокири, вiдчув, як напружилися м'язи передплiччя, i певно, ввечерi вдарив морозець, бо шкiра лiвої долонi, якою я вхопився за ненагрiте мiсце на металi, аж пече вiд дотику, снiг би вже не танув, а за аркою клубочиться бiлий дим, крiзь який прозирає чорнота листопадового вечора.
– …у зв'язку з неможливiстю доправити до мiсця… – скоромовкою продовжує жук.
Що за формальностi, скiльки можна зачитувати? Хочеш убити – вбий! Я вiддiлився вiд стiни й сiв навпочiпки. Треба рiзко встати на рiвнi, жук не встигне зреагувати, вiн навiть не почує мене. Якщо я вб'ю жука, то зможу перетягти Валеру в наступну арку, може, ворота вiдчиненi, й ми загубимось у двориках, залiземо в якесь вiкно чи пiдвал i перечекаємо.
Валера слабко ворухнувся, пробуючи встати, вiн вiдходив вiд удару струмом, жук вiдступив на крок i прискорив скоромовку, вiн тепер опинився ще ближче до мене, дим розвiявся, я побачив, як з-пiд шолома жука стирчить кiлька пасм довгого русявого волосся, воно вибилося з-пiд чорного в'язаного пiдшоломника i прилипло до мокрої вiд поту нiжно-рожевої шиї, але ж це не жук, це людина, я один раз вважав себе вбивцею i бiльше не хочу, нi, нi, нi, може, по ногах? Чи є тут камери стеження? Умка колись казала, що камери є скрiзь, вони ж дешевi, як пiсок.
– …стратити на мiсцi, – закiнчив блеквотер, коротка черга з автомата, запах пороху, i ноги зникли з арки, розчинившись у білих клубках диму, які в електричному світлі перекочуються в чорноті.
Я повiльно повернув голову i втупився в точку, де досi була спина блеквотера. Залiзне руків'я сокири встигло нагрiтися вiд моїх пiтних долонь. Перед моїм поглядом стояла вкрита облупленим сiрим вапном цегляна стiна. Електричне свiтло ззовнi давало рiзкi тiнi на лiнiях мiж цеглинами. На верхнiх краях цеглин можна було навiть бачити пил. Чи може, то старе павутиння. Нi, звiдки павутиння на пласкiй поверхнi. Пил.
Я опустив погляд. Валера лежав на боцi спиною до мене. Пляма, що збiльшувалась пiд ним i всотувалась у сухий пил i в суху вапняну крихту, здавалася чорною в рiзкому свiтлi. Масною. Як нафта. Я вiдклав сокиру, притулив її в кутку, який утворювали стiна й ворота. Я пiдсунувся до Валери. Обома руками взяв його за плече i в дурнiй надiї потягнув на себе i перевернув обличчям догори.
Читать дальше