Наталя Чибісова - Елізіум

— Так, дуже далеко… Розумієш, Роберте, — вона вперше назвала його на ім’я, — маю наприкінці тижня надзвичайно важливе побачення. Мушу підготуватися. Хочу мати докладну інформацію стосовно цієї теми.

Роберт насупився:

— Побачення інтимне чи ділове? Коханець оригінальний трапився чи наукову доповідь робитимеш? Можу поділитися інформацією в обох напрямках. То як?

— Радше друге, — посміхнулася Ліза дивному нападу ревнощів.

Роберт усміхнувся.

Якийсь час Ліза переховувалася від Мері й оцим страшенно образила її. Але обговорювати з «рюмсою Мері» подробиці останніх пригод, бажання не відчувала, інша річ — спілкування з Робертом. Він уже встиг кілька разів подзвонити, Лізі було з ним легко, тому вона охоче погодилась на зустріч. Залишатися на самоті з думками ставало все нестерпніше.

Останнім часом сон оминав її ліжко десятою дорогою, подеколи Ліза навіть не намагалася лягти. Коли щастило заснути, снила кошмарами. Жахіття кружляли над нею, наче зграя лютих комарів. Пробуджувалася й безкінечні нічні години лежала, уявляючи, як у темному підвалі чоловік у чорному каптурі накидає їй на горло зашморг. Утім, Інквізиція могла використовувати в своїх «установах» гірші речі, поряд із якими шибениця виглядала привабливою. Адже «приватним» стратам бракувало глядачів, які стали добрішими від часів давнини. Світле майбутнє, хоч так хоч сяк.

Хотілося вірити, що Інквізиція, з невідомих їй обставин, змушена грати з нею чесно. Хоча десь у найпотаємнішому закапелку свідомості вгніздилася крихітна, але страхітлива думка про біль, який їй заподіють, коли виникне у тому потреба. Логіка намагалася боротися з цим твердженням, та нераціональне «якщо» отруювало думки.

Призначений термін наближався, і усвідомлення реальності того, що доведеться пережити, ставало чимраз яснішим. Спершу власна смерть здавалася їй вигаданим фактом (навіть коли вона була глядачем на страті, свідомість відмовлялась вірити, що подібне відбудеться з нею), то наразі факт набував фізичної природи — і хотілося кричати.

Думки про втечу, наче нав’язливі гості, навідували дедалі частіше, але тієї ж миті згадувалось обличчя чиновника, й гості тікали не прощаючись. За нею наглядали. Безсумнівно. Повсякчас відчувала тиск. Її схоплять при першому ж необережному русі й змусять заплатити вдесятеро більшу ціну. Стояти на ешафоті перед глумливою публікою і схожим на клоуна катом за жодних обставин бажання не виникало. Хоча, зрештою, чи не байдуже? Думки про відсутність свідків і серйознішого ката полегкості не приносили. Проте опинитися на місці дівчини з Медстоуна вона не хотіла. Знала, наскільки вразлива емоційно. Хоча, можливо, метушня та ярмарковість дійства відволікала, давала змогу заціпеніти, не відчувати; тоді як вона відчуватиме щонайменшу дрібницю — безлюдні підвали Інквізиції наче спеціально створені для зосередження на деталях. Часом вона сумнівалася, чи варто йти дивитися вдруге. А якщо їй приготували не зашморг? Найменше хотілося злякатись, запанікувати, кричати й відбиватися, бо щось виявиться несподіваним, незнайомим. Звісно, цілком уникнути несподіванок неможливо, але, доклавши максимальних зусиль, можна призвичаїтися до вигляду і якості смерті.

Зустріч із Робертом була чудовою нагодою вирватися з дому. Останнім часом Ліза стала відлюдницею. Безсоння, нерви, брак свіжого повітря далися взнаки: з дзеркала на неї дивилася істота, яка крок за кроком втрачала людську подобу. Тьма дедалі поглинала її, оголюючи демонічні риси. Глибокі гіпнотичні очі на фоні неприродно білого обличчя могли будь-кого налякати. Довелося докласти неабияких зусиль, перш ніж зовнішність знову наблизилася до людської.

Захлинаючись вітром, вона намагалася не дивитися в очі перехожим, які поспішали у щоденних клопотах, не звертаючи уваги на дівчину, котра сумно собі брела не знати куди. Лізу невідступно пекла думка, що мине тиждень, другий, рік, а всі вони так само квапитимуся, скаржитимуться на життя — її ж скреслять із книги живих. Не просто скреслять — виморять. Наче комаху. Хотілося всіх проклясти. За те, що у мовчазній змові вчинять із нею. Звісно, вирок виконає хтось один, будуть іще й ті, хто приведе її до цієї людини, хто оточуватиме її — працівники та персонал Інквізиції, але насправді вирок ухвалили й підписали всі — кожен, хто йде вулицею.

Обличчя перехожих поволі спотворювалися, звичні людські риси під її поглядом змінювалися, набували обрисів фантастичних чудовиськ, нічних жахіть, вкритих слизом та нестерпно смердючих змій. Навіть у Роберта, який уже чекав на неї, в очах побачила вона пекельне полум’я, непотамовну спрагу крові. Його ніс перетворився на гігантський дзьоб і нависав над мерзенним ікластим ротом. Хотілось накинутися на нього й безжально бити. Бити. Аж поки біль вийде, лють мине. І звільнить її. Вона ледь не відсахнулася, коли він чмокнув її у щоку й узяв під руку, але цієї миті світ набув звичних кольорів. Ліза побачила перед собою симпатичного молодого чоловіка й усміхнулася йому. Він більше не згадував про їхній похід на страту й теревенив без угаву про буденне, що дозволило їй просто мовчати. Йому навіть вдалося розсмішити її, а вона вже відвикла посміхатися.