Пол Стюарт - Бурелов

— Зараз побачите, — відповів Живчик. — Якщо ви знову підведете голову, я примоцую її до гілки на спині. Щоб не падала більше вперед.

— Щаслива ідея, — запалився Професор. — Він знову підвів голову і ніжно прихилив її до гілки.

Живчик кілька разів обвинув бандаж навколо професорової голови та тимчасового опертя, скріплюючи їх. Коли бандаж закінчився, він роздер його край на дві стальки і зав’язав їх подвійним вузлом. — Ну ось, — озвався він нарешті.

Професор прибрав руки. Голова трималася рівно. Із Живчикових грудей вихопилося полегшене зітхання.

— Блискучий взірець імпровізації — вигукнув Професор Світлознавства. — Мушу визнати Темові Човноводові рацію. Ти справді кмітливий хлопчина.

Живчик стенувся з подиву та захвату.

— Тем? — перепитав він. — То Тем зараз тут чи…? — Повітря, насичене примарним світлом, радісно замерехтіло і задзвеніло зловорожим сміхом. Серце Живчикові впало на думку, що його надія може не справдитися. — Чи ви з ним балакали на «Бурелові»? — докінчив він.

— Ні, ні, — відказав Професор. — Навряд чи на борту корабля ми перекинулися бодай словом. Ні, він тут, у Присмерковому лісі… — На Професоровім обличчі промайнув спантеличений вираз. — Ми були разом ще секунду тому. Ми… Я дивився на… — Він незграбно повернувся і пильно глянув на Живчика. — От лихо, не пригадаю, на що я дивився.

Живчик кивнув головою і неспокійно глипав на колихкі тіні довкруги.

— Це підступна місцина, — стиха промовив він. — Щось тут є… Чи хтось — а може, той хтось і не один. Я не знаю… Одне очевидне: я бачу обличчя і не потраплю зосередити на них увагу, чую голоси, але вони тихнуть, досить мені напружити слух.

— Ось вона, довгоочікувана нагода, — мрійливо протяг Професор, — нагода відповісти на відкриті питання. Довести бездоказові теореми…

— Звісно, — вів далі Живчик, високо скидаючи меча, затиснутого у панцерній жмені. — Якби натомість не було оцього… Меч нагадує мені, звідки я родом і що я за один. Залізна рукавиця — про те, яким я ніколи не повинен стати. Без них я, боюся, вже давно втратив би себе. Ах, професоре, ми повинні чимшвидше виблудити з цього лісу!

Професор зітхнув, але не рушив з місця.

— Живчику, — стиха озвався він, — при падінні я скрутив собі в’язи. І якби не приземлився тут, годувати б мені досі хробаків. Я не можу залишити Присмеркового лісу, цього осідку безсмертя, — зітхнув він. — Сконаю вмент, щойно це станеться.

Живчик скрушно похитав головою. Професор мав слушність, що й казати.

— А все ж лихо не без добра. Тепер я можу вивчати бурефракс вічно. — Він усміхнувся. — А чого ще можна бажати Професорові Світлознавства?

Хлопець усміхнувся й собі, але серце йому стислося. Якщо професорові йти зась, то що тоді чекає на нього, Живчика? Знову зостатися самітним? Полишеним напризволяще? Ця думка була для нього нестерпна.

— Професоре, — закинув він гачок. — Але ж ви допоможете мені знайти інших, га?

Професор повернувся і поважно глянув на нього.

— За кого ти мене маєш? — обурився він. — Ми санктафракська професура, не всі такі гниляки, як отой зрадливий плюгавий смердюх, отой вискочень-гостривник, Вілнікс Помполніус — еге ж, не всі, хоч би тобі доводилося чути й супротивну думку.

— Даруйте, я не мав на увазі… — забелькотів Живчик. — Просто… Я не міг… Я не можу…

— Ну, заспокойся, заспокойся, Живчику, — відповів Професор.

— Я мушу звідси виблукати! — скрикнув Живчик. — Неодмінно. Поки не запізно.

— … запізно… запізно… — глумився ліс.

Професор незграбно обняв Живчика за плечі.

— Даю тобі слово, — проголосив він. — Я не покину тебе. Зрештою, — провадив він, киваючи назад на гілку, яка підпирала його голову, — послуга за послугу.

— Дякую, — шморгнув носом Живчик і звів очі. — Я…

Професор низав очима повітря, а на губах його грав усміх. Знов його розум заполонили підступні примари та фантоми, зачаєні у найтемніших лісових закутнях. Навкруги ряхтіли кристали.

— Уречевлене світло, — замріяно прошепотів Професор. — Світло, обернене в цільну масу.

— Професоре! — тривожно заволав Живчик. — Професоре! Ви дали мені слово!

— Професоре! — загорлав Живчик у вухо своєму супутникові. — Це я, Живчик. Ви маєте мені допомогти.