Пол Стюарт - Бурелов

Він повернувся до Живчика.

— Цією дитиною був я, — кивнув головою той.

Якусь мить у Темових очах малювалася розгубленість. Потім він рвучко вихопив меча, скинув його високо вгору і впав на коліно.

— Тобі, о капітане Живчику, синові Захмарного Вовка, я присягаю своїм життям.

Дивлячись на нього, Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа та Камінний Штурман, повклякали і собі. Щоки Живчикові палали. Усе сталося так навально. Бути капітаном небесних піратів — і навіть не мати небесного корабля! А проте, вірний звичаєві, він видобув меча і почережно схрестив його з піднесеними мечами небесних піратів.

— А я тобі, — примовляв він. — А я тобі.

Небесні пірати позастромлювали мечі назад у піхви, попідводили голови і зикнули:

— Чекаємо на ваші накази, капітане Живчику!

— Авжеж, звичайно, я… — Живчик затнувся.

Його обличчя спаленіло ще дужче.

— Є тут одна цікава зірка, — встряв Професор Світлознавства. — Східна зоря. Вона не тільки світить, ніби прицвяхована посеред рухомих сузір’їв, а й така яскрава, що її видно уже в сутінках. — Він зігнув коліна і натужно закотивши очі під лоба, глянув на небо. — Онде, — показав він. — Ондечки вона.

Небесні пірати дружно повернулися і простежили за його рукою. Кожен відшукав очима Східну зорю, що лагідно мерехтіла в золотавому сяйві. Живчик кивнув головою. Настав час брати на себе провід, довірений йому.

— Якщо ми йтимемо на зорю, — звернувся він до піратів, — то ніколи не збочимо. Рано чи пізно ми дістанемося узлісся. Чи підете ви зі мною?

— Слухаємося, капітане, — відказали вони, — Ми з вами!

— Тоді гайда, — скомандував Живчик. — Професоре, ви йдете поруч зі мною. Вевеко, ти будеш останній у хвості. Пильнуй, щоб ніхто не відбився і не збочив зі шляху.

— Ве-ве, — відказав блукай-бурмило.

Вони помандрували далі, і ще ніколи з часу прибуття до Присмеркового лісу Живчик не чув себе таким певним. Тепер він мав мету: добутися місця призначення. Навіть більше, він уже відповідав не тільки за себе.

Хлопець озирнувся на екіпаж, що йшов за ним, торуючи шлях крізь хвилі густого, немовби плинного повітря. Після свого вимушеного стрибка з корабля всі зазнали ушкод. Дозорцеві руки та обличчя були суціль у синцях, Тем Човновод чи не зламав собі носа, Камінний штурман незграбно накульгував, а Стоуп Рипуча Щелепа втратив штучну спідню щелепу, і тепер його обличчя не переставало ідіотично щиритися розверстою пусткою. Та найбільше дісталося Вевеці.

У перші хвилини зустрічі Живчик був надто щасливий, аби щось помічати. Але тепер, приглянувшись до альбіноса, побачив, у якому той жалісному стані. Біла шерсть на грудях і нижче була вся у кривавих плямах та ковтунах, а кожен його крок супроводжувався гучним свистючим хрипом. Живчикові лишалося тільки молитися, щоб рани його давнього друга виявилися не такі небезпечні, як здавалися.

Живчик озирнувся і перевірив, чи ніхто не збився зі шляху на зорю.

— Як це здорово, що ви погодилися нас супроводити, — звернувся він до Професора.

— Ет, пусте, — відказав той. — Мої наміри не такі вже й некорисливі: мені теж залежить на тому, щоб знайти узлісся.

Живчик не міг вийти з дива.

— А я гадав, ви намірилися лишатися тут, — зауважив він.

— І я таки залишусь, — відповів Професор. — Але щоб вирахувати число Великих бур, треба спершу з’ясувати загальну площу Присмеркового лісу. А як це зробиш, лишаючись посеред нього?

— Авжеж, — неуважно погодився Живчик. — Гадаю, нічого не вийде.

Раптом мозок йому прошила тривожна гадка. Припустімо, вони свого таки доскочать — доберуться до краю Присмеркового лісу, а що далі? Багнище тішилося славою небезпечного навіть для перельоту через нього; наскільки ж небезпечніше було б перетинати його піхтурою! Тим часом як капітан він відповідальний за життя членів свого екіпажу. Караючись лихими передчуттями, Живчик повернувся до Професора: може, той щось порадить?

— Що за мана?! — вихопилося у нього.

Професора не було. Живчик у паніці крутнувся на підборах і побачив його на косогорі за кілька кроків від себе, коли той тяжко присідав, розглядаючи щось під деревом.

— Побачити світ ув окрушині бурефраксу! — бубонів він. — Тримати в долоні нескінченність…