Пол Стюарт - Бурелов

Але Професор тільки відвернувся, підніс руку до очей і заходився ретельно досліджувати затилля долоні.

— Чи ти ба, як чіпляються кристали за кожну волосинку — чудувався він. — А як світло осяває її по всій довжині, від самої лунки до розщепленого кінчика.

Живчик кивнув головою. Волоски справді сяли. Ну, то й хай!

— Професоре, — знову звернувся він до нього, — послухайте-но мене.

— Маєш рацію, мій давній, вірний друже та супернику, — торочив Професор. — Волосинка, здається поглинає світло. Звертаю твою увагу на часточки рудого пороху посередині. Така речовина, либонь, і справді має очисні властивості…

Живчик відвернувся, похитуючи головою. Достоту, як рудий лицар переплутав його зі своїм одноземцем Карлініусом, так само тепер Професор сприймав його зором та слухом як Професора Темрявознавства. Безнадійно. Безнадійно так, що далі нікуди.

Живчика душили сльози.

— Ходіть-но зі мною, — лагідно взяв він Професора за плесно і повів геть. — Мерщій. Одна голова добре, а дві ліпше — хай навіть одна з них потовчена і порожня.

Не встигли вони ступити й десятка кроків, як Професор Світлознавства став і повернувся до Живчика.

— А що ти, власне, розумієш під «потовчена і порожня»? — поцікавився він.

Живчик вибухнув сміхом.

— Професоре! — вигукнув він. — Із поверненням!

— Ох, Живчику, — стиха мовив Професор Світлознавства. — Та й дивацьке ж це місце!

Живчик непевно осміхнувся і згодом, коли разом зі своїм дивоглядним напарником заходився розшукувати решту членів екіпажу «Бурелова», уже зберігав спокій щоразу, як Професор зачаровано кружляв навколо кристалів бурефраксу.

— Світло у формі фізичного тіла, — захоплювався вчений муж. — Затужавіла енергія. Чи можеш ти, Живчику, уявити щось таке? Летке на яскравому світлі, стійке у відблисках присмеркового світла, а проте чомусь важке в густому мороці. Бурефракс, поза всяким сумнівом, фантастична речовина.

Живчик кивнув головою. Принаймні те, що він знав, не розбігалося з Професоровими словами.

— Але, з другого боку, вага, як це блискуче показав Ферумікс, відносна, — провадив Професор. — Ікс дорівнює ігрек плюс зет дріб пі, де ікс означає вагу, ігрек — площу поверхні кристалу, а зет — міру його прозорості. — Він нахмурив брови. — А чи променистості.

Живчик занепокоєно видивився на Професора. Чи його підрахунки свідчать про те, що Професор при доброму розумі, а чи він просто плете харки-макогоники?

— Що й казати, цієї речовини тут без ліку, — прокоментував Живчик Професорові мудрування, роззираючись довкола.

— Певне, що! — вигукнув Професор. Він спроквола повернувся, аби глянути на Живчика. — Його очі дико палали. — І я надумав злічити це все — до останньої порошинки, аби точно з’ясувати, скільки Великих бур мало відгриміти, щоб витворити таку силу кристалів, і скільки це забрало часу. Діб. Тисячоріч, — побожно шепотів він. — Ер.

Живчик похитав головою. Ця вся балачка із блискавичними перескакуваннями з одного часу в інший безмежно його непокоїла. Дрижало повітря, і до нього долинали шепітливі голоси строкатих тіней. Голоси лагідні, заспокійливі, знадливі.

— Ти Живчик, — мурмотіли вони. — Тобі шістнадцять років. Скільки ти вже встиг побачити і зробити за такий короткий час…

І перед Живчиковими очима, прикипілими до діамантового жахтіння, зродженого грою світлотіней, поставали незабутні сцени, знайомі люди та знайомі місця. Жмутобород, ельф-дубовик, що пояснює йому, яким має бути його ім’я… Селюкмугирко, сусідський лісовий троль… Політ на борту «Бурелова» із небесними піратами… Задня кімната таверни «Дуб-кривавник»… Матінка Товстобрюхперо, Форфікюль, Захмарний Вовк…

— А тим часом куди більше можна встигнути у Присмерковому лісі, цьому виталищі вічності, — заколисували голоси.

Живчик зорив на обличчя перед себе.

— Батько? — пробуркотав він і ступив крок уперед.

Примарний силует ковзнув назад, не даючи до себе діткнутися.

— А ти ж думав хто? — відказав він товстим, ляскучим голосом. — Побудь тут трохи, — провадив він. — Шукай — і ти мене знайдеш. Одного дня, Живчику. Тільки не припиняй пошуків — і одного дня…

— Ні! — заволав Живчик, — ти не мій батько. Не мій справжній батько. Він ухопився панцерною рукою за держак меча і вихопив його з піхов. — Дай мені спокій, хоч би хто ти був! — желіпнув він і заходився ошаліло сікти та рубати все довкола себе.

Повітря яскріло і зсідалося. Обличчя відступали. Вони глузували, скажено жестикулювали і висолоплювали язики.