Пол Стюарт - Бурелов

Гуп, гуп, гуп. Гуп. Гуп-гуп. Гримнуло ще кілька брил. Живчик позадкував навсидячки, потерпаючи, як би один із них не приземлився просто на нього. Деякі брили були не надто великі. А деякі — гігантські. Всі вони заривалися у ґрунт на місці свого падіння — западалися глибоко вниз, у кромішню пітьму.

Відтак, під громову симфонію розкришування, жмут блискавок нахилився, і на очах у Живчика так само почав занурюватися. Власне, через осідання кололася і тріщала верхівка — і що більше кристал западався в морок, то дужче ним смикало.

Живчик скрушно похитав головою. Навіть якби «Бурелов» заякорився просто тут, над галявиною, як важко було б запопасти шмат бурефраксу! Знагла, із прощальним ж-жжж-жух — ЧПОК! — верхівка бурефраксу загула донизу і згинула з очей.

— І тільки його й бачили, — прошепотів Живчик

Він підвівся і обкинув поглядом галявину. Якби не звугліле і поодчахуване гілля, могло б здатися, ніби бурефраксу тут ніколи й близько не було! Далина залящала реготом.

— І тільки його й бачили, — проказав Живчик знову, одмовляючись вірити своїм очам.

Скільки років дожидали Великої бурі!.. Скількома небезпеками супроводжувалися лови довгоочікуваної бурі! Обламалася щогла… Команда залишила небесний корабель… Він утратив батька… І заради чого? Заради жмута блискавок, який по приземленні зник за лічені години і принагідно заледве його не вбив!

«А втім, — здригаючись, подумав Живчик, — чи вбив би він мене, якби й поцілив? Уламок перебив би мені хребет чи розчерепив голову, але я так і не сконав би». У Живчика мороз пішов поза плечима на моторошну думку про таку перспективу.

— І тепер тільки й зосталося, що оце, — торочив він, люто копаючи носаком сяйливі кристалики, які, мов паморозь, опушували дернину, надто дрібні, аби заритися вкупі з рештою. Хмарка ряхтливого пилу знялася в ясне повітря. Живчикові занудило. Його поривало на плач. Хотілося кричати як на пуп. — Лови бурі! — голосно лайнувся він. — Дурна робота — так звучало б краще!

— І все ж, незважаючи ні на що, на диво приваблива, — озвався у нього за спиною надтріснутий тонкий голос.

Живчик здригнувся і, охоплений тривогою, молитовно звів очі до неба. Кого йому не хотілося зустріти ще раз, то це рудого лицаря.

— Живчик, — не вгавав голос, — Живчик, чи не так?

— Еге ж, — гарикнув Живчик, обкручуючись кругом. — Це… — Він затнувся. То був не рудий лицар, ані привид, упир чи оптичний обман.

— Ви! — скрикнув хлопець.

— А то хто ж? — промовив Професор Світлознавства, зирячи на нього натужно закоченими під лоба очима. — Це я, хіба що, боюся, трошки пом’ятий. Ніяк не міг дати собі раду з цими крильми, — пояснив він. — Тільки те й робив, що перекидався у повітрі.

Живчик невідривно дивився на нього з одвислою із жаху щелепою.

— Я справді виглядаю так зле? — запитав Професор і втомлено зітхнув. — Виглядаю чи ні?

Живчик відчув, як йому до горла підступає клубок.

— Ваші в’язи, — прошепотів він. — Вони…

— Скручені, — докінчив Професор. — Знаю.

Він звів руки, обхопив ними з обох боків голову і цупив її вгору, аж поки зустрівся своїми очима з Живчиковими.

— А так ліпше? — запитав він і кволо всміхнувся.

Живчик кивнув головою. Та за мить Професор чхнув — дався узнаки пил — і те, що правило йому за голову, знову плюхнуло на груди. Живчик конвульсивно ковтнув слину, тамуючи хвилю раптової нудоти.

— Нам треба якось закріпити в’язи на місці, — сказав він і відвернувся, начебто для того, щоб пошукати якогось підходящого знаряддя, а насправді, щоб не бачити жахної картини — звислої Професорової голови. — Патик, — заклопотано промурмотів він. — Накласти шину, — і він пірнув у хащу.

За мить Живчик повернувся з довгою і незвично — як на вікодавні дерева Присмеркового лісу — рівною гілкою, відламаною з найближчого дерева.

— Це має зарадити. Якщо я накладу її на вашу спину, отак-от, і туго прив’яжу линвою, от… так-от. Готово.

Він одступив назад, щоб доскіпливим оком оглянути витвір своїх рук. Зі спини Професор мав вельми чудний вигляд: з його хребта немовби росло молоде деревце.

— А тепер — голова, — задріботів Живчик, виймаючи із кишені довгий бандаж. — Цього має вистачити. Ану ж поглянемо.

Професор, чиє підборіддя спочивало у нього на грудях, якомога вище зирнув спідлоба.

— Що ти надумав? — поцікавився він.