Пол Стюарт - Бурелов

— Якщо ви знаєте, просвітіть мене, — попрохав Професор. — Що то був за гуркіт? Дуже схоже на вибух.

— А то він і був, — пояснила вона, і пера на її нашийному кільці стали дуба. — Щоразу, як котрийсь нещасний бовдур силкується обернути бурефракс на фракспил, гримить вибух.

Професор Темрявознавства стенувся з несподіванки.

— Але де вони доп’яли бурефракс? — запитав він.

Матінка Товстобрюхперо дратливо клацнула дзьобом.

— Чорний ринок завалений цією речовиною, — пояснила вона. — Подейкують, ніби її продаж схвалив сам Найвищий Академік — у надії, що хтось десь розкриє невловну таємницю виготовлення фракспилу, хоча…

— Але ж… але ж це обурливо! — прохарчав, задихаючись від гніву, Професор Темрявознавста. — Я і гадки не мав… Нічого дивного, що у скарбниці порожнісінько, хоч покотись. — Він похитав головою. — Хай буде проклятий той день, коли мені вперше впав у вічі цей зрадливий узурпатор, Вілнікс Помполніус.

— Учора — позаду, — уривчасто мовила Товстобрюхперо. — А завтра — попереду.

— Знаю, знаю, — відповів Професор, — але що ми можемо зробити?! Я завжди вам казав, що як для Вілнікса, так і для Спілчанського голови уже не таємниця, що Захмарний Вовк подався по бурефракс. Обидва чекають на його поворот. І кожному з них під силу конфіскувати вантаж — принаймні, як не вдасться одному, то запевне поведеться другому.

— Навпаки, — у Матінки Товстобрюхперо заяскріли очі. — Не вдасться обом, ось згадаєте моє слово. Я знаю Захмарного Вовка: цей старий небесний пірат — битий жак. Поки обидва його вороги чубитимуться за вантаж, він прослизне повз них і приставить бурефракс мені, достоту, як ми й домовлялися. — Раптом вона приплющила очі і крутнулася, повертаючись до нього. — А ви звідки так багато знаєте, га? — підозріливо запитала вона. — Може, Найвищий Академік утаємничує вас у свої теперішні наміри?

— Ні, я… — почав Професор. — Бачу, зі Санктафраксом ви обізнані не більше, ніж я з Нижнім містом. Інтриги, нашепти, плітки — ось якою «речовиною» завалений чорний ринок нашого чудового плавучого міста! — з усміхом відповів він.

— Форфікюль, — сяйнуло Матінці Товстобрюхперо, — отже, виходить…

— Форфікюль вибовкав Вілкінсові все, — потвердив Професор.

Матінка Товстобрюхперо гучно відхаркалася і сплюнула.

— Недурно ж цей маленький нікчема соромиться потикати сюди носа, — прокудкудакала вона.

— Йому розв’язали язика на муках, — пояснив Професор. — Він не мав іншої ради. Але ні, про плани Найвищого Академіка я дізнався не від Форфікюля.

— А від кого ж? — напосідала Матінка Товстобрюхперо.

— Від того, хто присягнув на вірність владі, а не особі, що прибрала її до рук, — пояснив Професор. — Його звати Мінуліс, — провадив учений муж. — Він особистий служник Вілнікса Помполніуса, і він відчуває близькі зміни.

Матінка Товстобрюхперо захихотіла в захваті.

— Тоді нам треба довести, що нюх його не підводить.

Живчик рвучко зупинився і втопив очі в золотаве небо. Здається, він завважив у себе над головою якийсь рух, щось там промайнуло. Чи то було тільки ще одне видиво, ще один жорстокий оптичний обман, спричинений грою блідого світла?

— Батьку! — скрикнув він. — Це ти?

— Ти… ти… ти… — залящало в лісі.

Живчик здригнувся. Серце в нього обкипало кров’ю. Ніде ані лялечки — нема зараз і не буде ніколи. Краєчком ока він бачив, як до нього шкіряться, як його кривлять глумливі пики, але вони пропадали, досить було повернутися до них обличчям. Тільки й лишалося по них, що примарні кучеряві пасма туману. Він був сам. Сам-самісінький.

А все ж, коли він, не перестаючи крутити головою, продовжував свої самітницькі мандри, відчуття, що за ним сочать, не пропадало. Думка про це ненастанно свердлувала йому мозок.

— Отут, — чувся якийсь шепіт. — Тут! Тут! — Чи то лише перші подмухи вітерцю, теплі та підлазисті, овівали вікодавні дерева?

Живчикові паморочилася голова, він був украй розгублений і не йняв віри тому, що чули його вуха та бачили очі. Дерева розгойдувалися, їхнє гілля п’ялося до нього, їхні довгі дерев’яні пальці хапали за одяг, смикали за чуба.

— Дайте мені спокій! — лементував Живчик.

— Спокій… спокій… — озивалися луною його слова.

— Я не хочу залишитись тут назавжди! — репетував він.

— Назавжди…

Живчик надів залізну рукавицю і вихопив із піхов батькового меча. Стискаючи держака, він ще гостріше усвідомив себе Живчиком, сином Захмарного Вовка. Присмерковий ліс змушував удатися до найдійовішого способу не забувати про це. Але меч оживив і згадку про злочин, згадку, що палила соромом.