Пол Стюарт - Бурелов

Скрид Пальцекрад поплескав себе по животі. Риби-болотниці, як завжди, огидні на смак, гіркі, костисті й глизяві, усе ж погамували голод. Він нахилився вперед і кинув кістки у багаття, де вони залускотіли і спалахнули вогнем, а голови та хвости шпурнув ласим до стерва білим воронам, які нетерпляче цибали навколо розбитого корабля, відколи в повітрі знялися перші султани диму — знак, що смажиться риба.

— Ось вам, любесенькі мої, — прорипів він.

Птахи галасливо гиркалися над недоїдками — дзьобалися, дряпалися, скублися до крові, аж поки одна по одній похапали уподобані кавалки і, шугнувши вгору, відлетіли геть, аби стеребити їх десь у затишку.

— Риби-болотниці, — пирхнув Скрид і сплюнув у вогонь.

Багато весен спливло відтоді, як Скрид уперше осів у безбарвній пустці, але він так і не призвичаївся до смаку їдла, що його пропонувало Багнище. Принагідно, певна річ, він живився провізією, яку приносили безталанні гобліни, тролі та всяка така інша братія, спершу їх завбачливо усмертивши. Але їхні запаси черствого хліба та сушеного м’яса навряд чи були кращі. Ні, Скрид марив харчем, що його він давніше споживав щодня — біфштекси з волорожини, тілдерові сосиски, печені снігуни… У нього потекла слинка, у животі забурчало.

— Може, коли-небудь, — зітхнув він. — Коли-небудь.

Він підняв ломаку і задумано поворушив нею останні червоні жарини кострища. Година цього ранку стояла ясна, безхмарна, з вітерцем-тиховієм — на відміну від попереднього дня, коли все небо збаламутив і сповнив грому швидкоплинний борвій. Він скидався на Велику бурю. А ще Пальцекрад згадав побачений тоді небесний корабель, згадав, як той стрілою летів за нею.

— Лови бурі, — промимрив Скрид і глумливо посміхнувся. — Якби вони тільки знали! — Він аж давився сміхом. — А втім, досі вони, звичайно, дещо вже затямили. Йолопи нещасні! — лайнувся він і закихкав іще голосніше.

Сонце в небі підбивалося все вище й вище. Воно пражило немилосердно — і над мочаристою тванню вилися, кучерявлячись, цівочки випарів.

— Що ж, пора, — промовив Скрид, утираючи губи рукавом. — Не сидіти ж тут цілий день!

Він тяжко підвівся, копнув ногою вологу твань, ляпнувши нею на жаристий присок, і оглянув обрій. Лице його розпливлося у широкій посмішці, коли він сягнув поглядом Присмеркового лісу ген за мрячним Багнищем.

«Хто ж буде наступний — ще один тютя, щасливий з того, що знайшлося кому переправити його через Багнище?» — запитав він себе і гиденько захихотів.

— Крупиночки-кровиночки! — прошепотів він. — Ось до яких послуг сверблять у мене руки.

Вілнікс Помполніус заверещав із болю і сів, наче його правцем виправило.

— Недоумок! — галаснув він.

— Тисяча, ба мільйон вибачень! — зойкнув Мінуліс. — Я схибив.

Вілнікс оглянув зраненого пальця і злизав краплину крові.

— Дарма, — вирік він і всміхнувся. — Зрештою від того, що трохи поболить, іще ніхто не вмирав.

— Авжеж, мосьпане, — палко погодився Мінуліс.

Вілнікс сперся спиною на отоманку і заплющив очі.

— Можеш продовжувати, — підохотив він.

— Гаразд, мосьпане. Дякую вам, мосьпане. Умент, мосьпане, — запапляв Мінуліс. — І будьте певні, мосьпане, більше цього не повториться.

— Дай Боже, — буркнув Вілнікс. — Багато хто вхопиться за нагоду стати особистим служником Найвищого санктафракського Академіка, якщо це місце раптом звільниться. Чи ясно я висловлююсь?

— Кришталево ясно, даруйте мені такий сміливий вислів, — чарівно усміхнувся Мінуліс.

Страх як обережно він знову підніс кощаву руку і взявся до урваного манікюру. Найвищий Академік любив обпилювати кінчики нігтів, аж поки ті стануть гострі, як голка. Після цього чухмарити ними спину було куди приємніше.

— Мінулісе, — озвався за якусь часину Вілнікс Помполніус, не розплющуючи очей. — Чи ти коли-небудь сниш?

— Лише, коли сплю, — відповів манікюрник.

— Блискуча відповідь, — зауважив Вілнікс. — Зразу видно, які ми з тобою різні.

Мінуліс мовчки пиляв далі: Найвищий Академік не любив, як його перебивали.