Пол Стюарт - Бурелов

Завваживши поперед себе таке диво дивне, спілчанський корабель негайно облишив погоню і порвався вниз по падалішні колоди. Серце Живчикові обкипало кров’ю. Їхня втрата обернулася набутком для спілчанського корабля.

— Хіба не можна спуститися і відбити у них вантаж? — запитав Живчик. — Я не боюся!

Захмарний Вовк повернувся до хлопця й обпік його нищівним поглядом.

— Ми лишилися без стернової гирі, — зауважив він. — Як мовиться, без керма і без вітрил. Якщо ми ще тримаємося в повітрі, то тільки завдяки летючій скелі. — Він одвернувся. — Підняти грот-шкот! — зикнув він. — Вирівняти… і молитися. Молитися, як не молилися ніколи досі. Раптовий шквал — і ми втратимо не тільки вантаж. Ми втратимо самого «Бурелова»!

Ніхто не озивався й словом, поки небесний корабель плуганився до Нижнього міста. То була найзабарніша і найбезглуздіша виправа, яку тільки Живчик будь-коли переживав. Уже споночіло, коли вдалині замріли тьмяні вогні Санктафракса. Внизу зачаїлося Нижнє місто, де під густою запоною диму не переставало кипіти життя. А на кораблі панувала гнітюча тиша. Серце Живчикові рвала розпука. Краще б небесні пірати вибухали нищівними тирадами, вергали громи та блискавиці, шпетили його та батькували на всі заставки — все що завгодно — тільки не ця вбивча мовчанка.

Кругом шастали патрульні катери, але жоден не вважав на калічний небесний корабель, що тримав курс на док. Що в ката могло бути сховане на судні, коли трюмові двері висіли відчинені?

Захмарний Вовк допровадив «Бурелова» до його таємного причалу. Стоуп Рипуча Щелепа кинув кітву, а Дозорець скочив на пірс, аби прикріпити корабельні линви до швартувальних кілець. Екіпаж зійшов на суходіл.

— Браво, браво, паничу Живчику! — просичав Сліво Спліт, поминаючи хлопця.

Живчик жахнувся, але на інший коментар годі було сподіватися. Спліт незлюбив його з першого погляду. Гірше було бачити, як відводять від нього очі інші. Із нещасним виглядом він почовгав за ними до сходнів.

— А ти, Живчику, зостанься, — гостро кинув Захмарний Вовк.

Живчик завмер. Ну от, а тепер ще й батько! Він обернувся з похнюпленою головою і чекав. Тільки коли останній небесний пірат зник з очей, Захмарний Вовк озвався:

— Щоб оце мій рідний син та дав такого гарту небесному кораблеві! Дожити до такого дня!

Живчик проковтнув давкий клубок у горлі, але волі сльозам не дав.

— Простіть! — прошепотів він.

— Простити? Із прощення кожуха не пошиєш! — загримів Захмарний Вовк. Ми втратили залізне дерево, стернову гирю — ми заледве не втратили самого «Бурелова». І ще не вгадно, чи я його таки не втрачу… — Капітанові очі спалахнули крицею. — Мені сором називати тебе сином.

Ці слова вразили Живчика в саме серце: його вдарено у спину.

— Сором називати мене сином? — перепитав Живчик і поки він говорив, його страждання обернулося на лють. Він зухвало підвів очі. — Що ж, для мене це не новина! — сказав він.

— Як ти смієш! — роз’ярів Захмарний Вовк, весь побуряковівши.

Та ба, Живчик смів.

— Ви ніколи, жодного разу нікому не давали взнаки, що ви мій батько, — провадив він. — Хіба це не означає, що ви завжди мене соромилися, соромилися з першої миті, як ми знайшли одне одного? Правду я кажу? Так чи ні? Скажіть так, і я піду геть, чули?

Захмарний Вовк німував. Живчик повернувся йти.

— Живчику! — нагукав його Захмарний Вовк. — Постривай! — Живчик зупинився. — Повернися і поглянь мені в очі, хлопче, — зажадав капітан.

Живчик спроквола обернувся і виклично блиснув очима на батька. Ув очах Захмарного Вовка спалахнули теплі вогники.

— Золоті слова, — промовив він. — Що правда, то правда. На борту корабля я нічим не показував, ким ти мені доводишся. Але причина зовсім інша, ніж ти гадаєш. Дехто серед нашої команди тільки й чекає нагоди зчинити заколоті прибрати «Бурелова» до своїх рук. Якби ця негідь дізналася, що ти… — Він урвав. — Коли б ти тільки знав, який ти мені любий, бо ти таки мені любий , Живчику! Добре це собі затям.

Живчик кивнув головою і шморгнув носом. До горла підступив терпкий клубок.

— Якби вони про це дізналися, над твоєю головою нависла б смертельна небезпека.

Живчик похнюпився. Як можна було сумніватися у батькових почуттях? Тепер настала його черга пекти раків! Він підвів очі й ніяково усміхнувся.