Пол Стюарт - Бурелов

— За славну роботу! — проголосив він.

— За славну роботу! — гримнули у відповідь небесні пірати.

Тем Човновод, такий собі косматий бардадим, поплескав Живчика по спині й стис за плече.

— Якби цей парубійко не знав так добре мешканців Темнолісу, нам ніколи так вигідно не сторгувати б деревини, — вирік він, підносячи вгору чепуруху. — П’ємо до Живчика!

— До Живчика! — дружно підхопили небесні пірати.

Навіть Сліво Спліт, старшина-стерничий, від якого рідко почуєш добре слово, зласкавився:

— А він і справді показав себе молодцем, — визнав він.

Лише один із команди не прилучився до віншувальників: сам Захмарний Вовк. Ба більше, коли Тем Човновод виголосив свій тост, капітан рвучко відвернувся і рушив до стерна. Живчик усе чудово розумів. Ніхто з екіпажу ні сном ні духом не відав, що він — син Захмарного Вовка. Щоб уникнути будь-яких закидів у надмірній прихильності до когось одного, капітан і волів повестися саме так. З тих самих міркувань він був із хлопцем суворіший, ніж із рештою кораблян, і ніколи й знаку не подавав, що міг його любити.

Та розуміти суворість Захмарного Вовка — одна річ, а бути від неї в захваті — зовсім інша! Кожен зневажливий жест, кожна кривда, кожне грубе слово допікали Живчика до живого серця: невже батько його соромиться?..

Проковтнувши образу, Живчик вигодив слушну хвилину і подався на капітанський місток.

— Як ви гадаєте, коли ми будемо вдома? — несміливо запитав він батька.

— Десь надвечір, — відповів Захмарний Вовк, притримуючи штурвал і водночас орудуючи важелями висячих гир-противаг. — Звісно, якщо вітер зоставатиметься ходовий.

Живчик спостерігав за батьком із побожним трепетом. Усі знають, як непросто стернувати небесним кораблем, але непохибність стала ніби другою натурою Захмарного Вовка. Він відчував корабель, неначе був із ним зрощений. Завдяки оповіді помагай-біди Живчик знав, звідки те все.

— Не інакше, ви опанували науку небесної плавби та … та ловитви бур у Лицарській Академії…

Захмарний Вовк повернувся і зачудовано глянув на сина.

— А що ти знаєш про Лицарську Академію? — запитав він.

— Ну, зрештою… небагато, — замулявся Живчик. — Але помагай-біда розказав мені…

— Х-х-х-хух! — полегшено зітхнув Захмарний Вовк. — Ото ще пащекун сухоребрий! Краще жити сьогоднішнім днем, аніж бабратися в минулому, — гостро додав він. А тоді, видимо прагнучи змінити тему, промовив: — Час би вже й тобі опанувати початки повітроплавства.

Серце Живчикові тьохнуло. Ось уже понад два роки літає він із небесними піратами. Як і вони, ходить у довгополому каптані, обвішаному численним особистим спорядженням: далекоглядом, абордажним гаком, компасом, вагами та баклагою… Як і в них, його груди прикриває закрутисто оздоблений захисний нагрудник із тисненої шкіри, а на спині приладнано згорнуті парашутні крила. Та цей весь час Живчикові обов’язки на борту корабля зводилися переважно до служницьких. А тепер усе начебто мало змінитися.

— Летюча скеля, холонучи, підіймає нас у небо, — пояснював Захмарний Вовк. — Підтримувати рівновагу, просуватися вперед та маневрувати доводиться вручну. За допомогою оцього. — Він показав на дві довгі шереги важелів кермування із кістяними держаками: кожна підойма була нахилена під своїм кутом.

Живчик ревно закивав головою.

— Оці важелі, оці підойми сполучені з системою висячих гир, — провадив капітан. — Кормова гиря, носова гиря, гирі правого борту — маленька, середня і велика; гирі лівого борту — такі самі, потім серединна гиря, передня гиря, задня гиря, а також клутові гирі… — сипав назвами Захмарний Вовк. — А важелі, що з другого боку, — ось вони, — керують вітрилами: фок, кормовий, марсель, — називав він важелі, постукуючи по кожному з них по черзі. — Гроти — один і другий, — скайсель, стаксель, лісель, гік, спінакер та клівер. Затямив? Уся сіль у тому, щоб ніщо не порушувало рівноваги.

Живчик непевно кивнув головою. Захмарний Вовк відступив назад.

— Ну, тоді шквар. Тримай штурвал, і побачимо, на що ти здатний.

Спершу все йшло гладенько. Система противаг була вже відрегульована, і Живчикові лишалося тільки стискати дерев’яне стернове колесо і не збиватися з курсу. Та раптом налетів північно-східний вітер, корабель клюнув носом, і завдання відразу ж ускладнилося.