Пол Стюарт - Бурелов

— Сюди, — запросив Сліч, рвучко зупиняючись біля хатини-розвалюхи. Він одімкнув двері і щез усередині. Його супровідник подався слідом за ним. Відтак зачинив двері і чекав, поки дрібногоблін поставить лампу і засвітить її.

— Слово честі! — здригнувся Сліч, обернувшись, коли бліде світло залило кімнату. — Ви, живолупи, справді криваво-червоні!

Тужень незграбно зачовгав по хаті.

— Маєш фракспил, абощо? — запитав він. — Якщо ні…

— Найкращий фракспил у всьому Нижньому місті, — запевнив його Сліч. — Потенційно.

— Потенційно?

— На чорному ринку я придбав трохи бурефраксу, — пояснив він. — Тобі треба буде розтовкти його, тільки й того!

Тужень незворушно пантрував на нього.

— Ти, бачу, маєш мене за штурпака, — озвався він нарешті. — Бурефракс вибухає, як його товкти. Це знає мала дитина. Єдиний, хто володіє його секретом, — це Його Високоможність Усеакадемзнайко…

— Тепер і я ним володію, — похвалився Сліч.

Він дістав із полиці ступку і поставив її на столика. Тоді витяг із внутрішньої кишені кулястий оксамитовий згорток, дбайливо розгорнув його і видобув блискучу, іскряву окрушину бурефраксу. Тримаючи її середульшим та великим пальцями, позаяк решти бракувало, Сліч м’яко опустив її у гніздо.

Тужня не полишали сумніви.

— І що ж це за секрет?

— Ось він, — відказав Сліч, добуваючи із-за пояса шкіряного капшука. Він розпустив зав’язку, щоб Тужень міг зазирнути досередини.

— Але що це? — запитав той.

— Порошок із кори сушняку, — змовницьким тоном розтлумачив Сліч. — Кращого, як цей, не купиш.

Тужень лячно позадкував. Хірургам Нижнього міста ця речовина правила за знеболювальний засіб.

— Від сушняку бурефракс дубне і знешкоджується, — пояснив Сліч. — Вибух, так би мовити, паралізується .

— Ти цього певний? — не вгавав Тужень.

— О, ради Неба! — нетерпляче вигукнув Сліч. — Чи ж не ти плакався мені, що тобі остобісіло марнувати всю свою кривавицю на питну воду? Чи не ти запевняв, що пішов би на все , аби тільки запопасти дещицю свого власного фракспилу? Сушняк спрацює, не я буду! — пообіцяв він, щедро насипаючи порошку в ступку. — Жодного вибуху не гримне, і ти, друже мій, матимеш фракспилу стільки, що стане тобі до гроба.

Тужень схвильовано термосив обереги у себе на шиї. Хоча його й мучили недобрі передчуття, дрібногоблінова пропозиція була надто спокуслива, щоб їй опиратися. Він заплатив сто монет, як вони й умовлялися, узяв товкача і замахнувся ним. Сліч надійно сховав гроші у кишеню і прожогом почухрав у далекий кут хатини, де скулився за металевою грубою.

— Ну, гати! — заволав він. — Порошок спрацює!

І Тужень з усього маху, стискаючи держака так цупко, як тільки дозволяли спітнілі руки, навально опустив товкача у ступку.

Від вибуху покрівлю хижі як вітром здуло. Тужнем пожбурило на далеку стіну, обернувши його на млинець.

Сліч виповз зі своєї криївки і зіп’явся на тремтячі ноги. Глипнув на мертве живолупове тіло.

— А може, й не спрацює, — скрушно зітхнув він.

Матінка Товстобрюхперо сиділа за столом під дверима таверни «Дуб-кривавник». Поруч на високому дзиґлику із м’яким сидінням умостився ночоблуд Форфікюль — нині її підручний. Обоє пильнували за буйною ватагою пияків, які почережно занурювали пивні кварти у корито з пінявим деревним пивом. Запільна броварня у підвалі була хоч і маленьким, але надійним джерелом зисків — надто у таку спекотну годину.

Двері розчахнулися, і всередину запхалося троє спілчан. Матінка Товстобрюхперо досадливо клацнула дзьобом.

— Добривечір панству, — привіталась вона, уникаючи їхніх колючих поглядів. Вона взяла три кварти з полиці позад себе і поставила на стіл. — Двадцять монет за кожну.

— І пийте, скільки душа забажає, — пояснив компанії передній спілчанин, завсідник «Дуба-кривавника». Правду я кажу, Матінко Товстобрюхперо?

Вона глянула на нього чортом.

— Звичайно, — буркнула вона. — Але не забувайте правил. — Вона кивнула на таблички, прицвяховані до стіни: «Не лихословити» , «Не братися за чуби» , «Не допиватися до ригачки» .

— Нам можна про це й не нагадувати, — зауважив спілчанин і вручив їй золоту монету, удвічі вартнішу за названу суму.