Пол Стюарт - Бурелов

— Ціна підскочила, — кпинливо прогугнявив він. — По сотці з душі. Ось у скільки тепер вам це обійдеться.

— Але ж це всі наші заощадження, — ледь не задихнулася від образи Мім. — На що ж, по-вашому, ми будемо жити, добравшись до Нижнього міста?

Скрид знизав плечима.

— То ваш клопіт, а не мій, — заявив він. — Я вас не силую іти за мною. Якщо вам не страшне Багнище з його грузькою тванню та ядучими ямами, не кажучи вже про лютих мордобрилів, риб-болотниць та білих ворон, що розшарпають вас на шмаття, тільки-но вас побачать… Утім, думайте самі.

Мім похмуро видивилась на решту своєї рідні, з’юрмлену на краю драговини. Вибір простий, збагнула вона. Або вони добудуться Нижнього міста голі та босі, або не добудуться взагалі.

— Ось тисяча, — зітхнула вона, віддаючи гроші. — Правите як за рідного батька — і не сором вам!

Скрид Пальцекрад схопив гроші й запхав їх до кишені. Він одвернувся, пробурмотівши собі під ніс:

— Моя ціна куди вища, ніж ви можете собі уявити, люба пані.

І він потьопав углиб вибляклого, липучого болота.

Родина домовиків зібрала в сакви свої пожитки.

— Ну, гайда! — нетерпляче гукнув через плече Скрид. — Жвавіше! Та держіться купи. Ідіть моїми слідами. І не озирайтеся назад.

Професор Світлознавства був у лихому гуморі.

— Вражі ланцюги, вражі дрилі, вражий Вілнікс Помполніус! — гарчав він, зціпивши зуби. — Невже треба зруйнувати Санктафракс, аби його врятувати?!

Він підвівся, крекчучи, з оберемком книжок і заходився розтицювати їх по полицях.

Весь час одне й те саме! Щоразу, як до плавучої скелі припасовували нового ланцюга, двигіт спричиняв у його скромній студії справжні спустошення. Безцінна апаратура зазнавала ушкоджень, вирішальні експерименти зривалися, а бібліотека опинялася долі.

Коли остання книжка знову стояла на своєму місці, професор повернувся до бюрка. Він уже лагодився сісти, коли краєчком ока щось примітив. Щось украй небажане. Та саме в цю мить у двері постукали, і в студію впав Професор Темрявознавства.

— Нам треба побалакати, — оголосив він.

Професор Світлознавства не ворухнувся.

— Погляньте! — промовив він понуро.

— Що там таке?

— Он туди, — кинув він і показав на стіну. — Світло!

Професор Темрявознавства засміявся.

— Ви повинні бути задоволені. Як-не-як Світло — поле ваших студій та досліджень.

— Так само, як Темрява — ваших, — гарикнув Професор Світлознавства. — Або радше — відсутність світла. Але всьому своє місце. І темрява у душі вашого колишнього підопічного Вілнікса Помполніуса так само не на місці, як світло, що просмикується крізь шкалубину в моїй стіні. — Він обернувся і постукав по камінній ступці. — Погляньте на неї. Усе розпадається.

Професор Темрявознавства сумно зітхнув.

— Моя студія не в ліпшому стані, — поскаржився він.

Ставши Найвищим Академіком, Вілнікс найперше прибрав до рук розкішне приміщення школи з вивчення Світла і Темряви, а обох професорів з їхніми кафедрами перевів до напівзруйнованої Вежі Дощознавців. Вибух немилосердно понівечив саму її коробку. Щоразу, як ланцюга приковували до скелі, руйнація поглиблювалася. Остаточний розпад вежі був тільки питанням часу.

— Годі, так тривати більше не може! — заявив Професор Світлознавства. — Ось чому…

— Ось чому нам з вами треба побалакати, — устряв Професор Темрявознавства.

— Ось чому, — вів далі Професор Світлознавства, — я вже побалакав із деким про те, як можна зарадити лихові.

Професор Темрявознавства глянув на свого колегу зі змішаним почуттям захвату й обурення. Попри скрутні обставини, давнє суперництво між двома вченими не припинялося.

— З ким це ви встигли побалакати? — поцікавився він.

— З матінкою Товстобрюхперо, — почулось у відповідь.

— Матінка Товстобрюхперо! — Подивові Професора Темрявознавства не було меж. — Ця загребуща стара жінкоптиця? — Якщо їй добре заплатити, вона продасть свої власні яйця. Ви наповажне гадаєте, ніби їй можна довіряти?

— А чом би й ні? — відказав Професор Світлознавства. — Хай вона зі шкури вилузується, аби пошити нас у дурні. Наша зброя та, що ми про це ніколи не забуватимемо.