Пол Стюарт - Бурелов

— Виходить, я можу лишатися? — запитав він.

На обличчя Захмарного Вовка лягла тривожна тінь.

— Нічого іншого я й не мав на увазі, кажучи, що ще можу втратити «Бурелова», — відповів він.

— Але як? — здивувався Живчик. — Чому? Ваш це корабель чи ні? Я гадав, він дістався вам у день вашого висвячення.

Захмарний Вовк пирхнув.

— Утримання небесного корабля ускакує в копієчку, — пояснив він. — А з початком навали шашелю «Ловець бур» у боргах по самий вершечок своєї чарівної щогли. Усі надії я покладав на залізне дерево: без нього не погасити заборгованої суми. Ні, — зітхнув він, — якщо хтось і володіє «Буреловом», то це Матінка Товстобрюхперо. Саме вона фінансує нас. І загрібає левову частку зисків від наших оборудок, — додав він із серцем. — А тепер, коли мені нема чим розплатитися, їй нічого не варто забрати назад своє законне добро.

Живчик похолов.

— Але вона не посміє! — зойкнув він.

— Ба, посміє, ще й як посміє! — усміхнувся Захмарний Вовк. — Навіть більше, вона постарається, щоб для мене були зачинені двері решти позичальників. А що таке капітан небесних піратів без небесного корабля, Живчику? Га? Я тобі відповім. Нуль. Ось що він таке. Нуль без палички.

Живчик відвернувся, нетямлячись із розпачу. Його батько — колись найкращий санктафракський Лицар-Академік, якого світ зроду-віку ще не бачив, а нині найславетніший небесний пірат Світокраю — опинився перед лицем ганьби та безчестя. А винуватець — він, Живчик. Він і ніхто інший.

— Я…

— Цур, більше не вибачатися, — застережно підніс руки Захмарний Вовк. — Ну ж бо, веселіше. Ходімо розберемося з цією справою, — сказав він похмуро. — Може, нині стара скнара буде в погіднішому настрої і трохи погамує свою зажерливість. І затям, — провадив він, ступивши крок до сходнів, — коли ми сидітимемо у «Дубові-кривавнику» і балакатимемо з Матінкою Товстобрюхперо, треба буде зважувати кожне своє слово, ба навіть, думку. Присягаю: там і стіни мають вуха.

Рип-рип! — голосно ремствувала вивіска таверни, майталаючись на рвачкому вітрі. Живчик мигцем глянув угору і, як завжди, стенувся. На вивісці — як і можна було сподіватися — митець відтворив своє враження від дуба-кривавника — страхітного м’ясожерного дерева. І відтворив вельми вдало, здригаючись, визнав Живчик. Іскрява кора, блискучі щипальці — щоразу, як він бачив зображення цього дерева, йому, мов наяву, вчувався гидотний, з металевим присмаком сопух смерті, що його розточував круг себе дуб-кривавник. Бо про дуба-кривавника Живчик знав більш, ніж досить.

Якось, заблукавши у Темнолісі, він мало не став жертвою на рідкість бридкого представника цієї жахливої породи. Дуб-кривавник напевно зжер би його живцем, якби камізелька з волорожачої шкури не наїжачилася у хвилину небезпеки і не захрясла у горлянці почвари. Жахаючись на згадку про це, Живчик запитував себе, як можна було додуматися назвати таверну іменем такої відворотної тварюки.

— Ти що, завзявся цілу ніч отут стояти і продавати витрішки? — нетерпляче рявкнув Захмарний Вовк, поминаючи свого сина. — Заходь усередину.

Коли він розчахнув двері — БУХ! — із зали вдарила хвиля несамовитої енергії. Жарота, гармидер, світло і задушна мішанка найтонших ароматів з найвідразливішим смородом… Живчик відсахнувся назад, оглушений, приголомшений. У «Дуб-кривавник» він зазирав не вперше, але щоразу, переступаючи поріг, дізнавав однаково сильного струсу.

Таверна нагадувала мініатюрну копію Нижнього міста, віддзеркалюючи його неймовірне розмаїття. Завсідниками «Дуба-кривавника» були плескатоголові й молотоголові гобліни, ельфи-дубовики, міські гноми, чорні й червоні пігмеї, тролі всіх видів та розмірів. Навідувалися сюди також спілчани і небесні пірати, ремісники і волоцюги, галасуни і забіяки, купці й крамарі… Коли Живчик зазирнув досередини крізь відчинені двері, йому здалося, ніби у Світокраї немає таких істот, племен чи ремесел, які не знайшли б собі місця в цій залі, де вирувало, кипіло і клекотіло бурхливе життя.

Ворітник-нетряк одразу впізнав Захмарного Вовка. Він оповістив їх, що Матінка Товстобрюхперо «десь тут» і махнув рукою у глиб зали. Не відстаючи ні на крок від Захмарного Вовка, коли той пропихався крізь натовп, Живчик намагався дорогою не змести додолу чиєїсь кварти. Плескатоголовці славилися запальністю і могли перерізати горлянку і за далеко меншу провину, ніж перекинутий кухоль деревного пива. У Живчика, якого тисли і годували товчениками у пітному, паркому морі тіл, промайнула думка, що, зрештою, кращу назву для таверни, ніж «Дуб-кривавник», важко вигадати.