Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— У Каменосад поцілила блискавка, — перебив його білий крук. — Голуба кривуляста блискавка. Пригадуєш?

— Так… авжеж, — кивнув головою Живчик.

Краан різко крутнув головою.

— Тепер на тому місці росте брила. Найбільша з-поміж решти. Росте страх швидко. Усе швидше й швидше. Її треба прикріпити. Прикріпити тепер. Поки не знялася вгору.

Живчик нахмурився. Йому пригадалася блискуча поверхня нової брили, яка проклюнулася із землі.

— Чи тобі не здається… — повернувся він до Кулькапа.

— Ви хочете сказати, — випередив його тамтой, — ви гадаєте, ця брила могла б вирости доволі великою, аби стати…

— Новим Санктафраксом! — вигукнув Живчик. — Ти вгадав мої думки! — Він рушив до вчених, з’юрмлених попереду. — Мерщій! Ходімо в Каменосад, усім гуртом! Беріть мотуззя, ланцюги, сіті, снасті, гирі — все, що зможете дістати. Бо та брила, що росте тепер у Світокраї стане вашим новим летючим містом. Спільними зусиллями ви збудуєте новий Санктафракс.

Учені не зводили з нього німотних поглядів. Тоді Кулькап ступив крок уперед, тулячи руку до ланцюга Найвищого Академіка.

— Робіть, як він каже! — скомандував він.

Ще мить професура мовчала. Потім пролунав чийсь крик: «До Каменосаду!», після чого всі почали дружно покидати майдан.

Живчик обернувся до хлопця.

— Кулькапе, Кулькапе, — сказав він. — Як я тобі заздрю!

— Ви — мені заздрите? — не повірив Кулькап.

— Авжеж! — підтвердив той. — Бо ти зможеш усе почати з чистого аркуша — збудувати академічне місто, яким воно мало б бути з самого початку. Без дріб’язкових чвар, наклепів, без позалаштункових інтриг. Бо ти, Кулькапе, станеш тим містком, який з’єднає Нижнє місто і Санктафракс. І тодікупці та вчені не зневажатимуть одне одного, бо ти, Кулькапе, знаєш життя і тих, і тих, а ще тому, бо в тебе добре серце. А тепер у тебе є ще й нова летюча твердиня, яка допоможе збутися твоїм мріям.

— А як же ви, Живчику? — запитав Кулькап.

— Я? — перепитав Живчик. — А на мене жде моя команд а — тут і біля Верхоріччя — Він зітхнув. — Шкода тільки — Шгуляр загинув…

— Залишайтеся тут! — ухопив його за рукав Кулькап. — Ми збудуємо новий Санктафракс разом. Ви і я…

— Моє місце деінде, — твердо мовив Живчик. — Воно ніколи не було тут. Моє місце — на містку небесного корабля, біля моєї вірної команди.

— А я? — скривився Кулькап. — Як же я? Мені не збудувати міста самому.

— Слухайся свого серця, Кулькапе, — порадив Живчик. — Чинитимеш так — і воно тебе не підведе, повір мені. Затям: слухайся свого серця, та й годі. — Він усміхнувся. — А я слухатиму свого.

Ще не зазоріло, а брилу в Каменосаду, яка росла не щоднини, а щогодини, вже було обіпнуто міцними тенетами і вчені, снуючи туди-сюди, припасовували до них усілякі важкі предмети замість баласту.

— Чудово, — усміхнувся Кулькап, потішений, що брилу примоцовано бодай на час. — Я мушу поспішати назад у Нижнє місто, — оголосив він, — треба умовитися про створення нового Якірного ланцюга із Сілексом Муротворцем зі Спілки ковальства та литва. А ви тим часом опікуйтеся твердинею. Пильнуйте, щоб не забракло баласту і вона не шугонула в небо.

— Слухаємося, мосьпане, — тихим, запобігливим голосом відповів Вокс, цибатий учень із Коледжу Хмар.

Кулькап заквапився до візка, що чекав на нього. Воксові очі перетворилися на щілинки, на вустах його заграв бридкий усміх.

— Нікчемний курдупель, — промимрив він ледь чутно. — Колись я таки до тебе доберуся…

Діставшись головного майдану Нижнього міста, Кулькап завважив навколо пересохлого центрального водограю якесь збіговисько. Нахилившись, він поплескав візника по плечу.

— Спасибі, — подякував він. — Даруйте, я зійду.

Візник опустив голоблі візка, і Кулькап вистрибнув на бруківку. Він перетяв майдан і підбіг до водограю.

— У чім річ? — запитав він. — Що тут діється?

— Тс-с-с, Ваша Превеличносте! — благально шикнув гоблін. — Ви нічого не чуєте?

Кулькап наставив вухо. З надр водограю долинув голосний булькіт.

— Що… — почав він.

Ту ж мить, щойно на площу впало перше проміння вранішнього сонця, розлягся оглушливий гук, і вгору бурхнув потужний водяний струмінь — десять, двадцять, тридцять ліктів заввишки — скропивши бризками всіх, хто стояв неподалік.

Кулькапові перехопило подих.

— Ось воно! Сталося! — закричав він. — Матір Бур досягла Верхоріччя. Вона заронила в нього нове життя. Води Крайріки знову течуть. Ми врятовані!