Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

Полум’я вже зжерло більшу частину стовбура. Згораючи, деревина вугліла і падала на землю, і що ближче підкрадалося полум’я, то густіше обдавало жаром. Ані Живчик, ані Кулькап уже довго не протрималися б. Обидвом тремтіли руки. Обидвох заливав піт.

— Тільки не спиняйся, — шепотів Живчик. — Лети, лети…

Величезне плавуче дерево досягло найвищої точки траєкторії. Надсадно дихаючи, Живчик уп’яв очі перед себе — і серце йому радісно тенькнуло. Далеко-далеко попереду, яскраво виблискуючи під сріберним місяцем, лежала неозора пустка Багнища. Ще ніколи Живчик так не радів, бачучи цю жахну, вибілену пустку. За мить вони були вже над Багнищем, а далеко попереду їм блимали вогні Санктафракса.

Тепер вони летіли вниз. Усе нижче й нижче. Час від часу їх обдавало густим жаром. Кулькапові почало присмалювати чоботи. Заворушилась і обм’якла шерсть на Живчиковій камізельці.

Тримайся, вмовляв себе Живчик. Потерпи ще трохи. Далеко внизу засяяли освітлені місяцем санктафракські вежі. Ще нижче понад уже безводною Крайрікою тяглися злиденні нетрища Нижнього міста. Живчик із жахом усвідомив, що річка пересохла геть чисто. А тут ще й води Верхоріччя спинили свій плин…

Заволав Кулькап.

З усіх боків їх лизало ревуче полум’я, і попри товстий захисний шар багнюки з Верхоріччя, обидва от-от мали спектися живцем. Живчик обернувся і зустрів панічний Кулькапів погляд.

— Тримайся! — гукнув він. Показалися бон-доки. Внизу миготіли далекі околиці Нижнього міста. — Все, Кулькапе! — скричав Живчик. — Рви мотуззя!

Та його учень висів, закотивши очі й безвладно звісивши голову.

— КУЛЬКАПЕ!

На долині показалася величезна летюча твердиня Санктафракса. Живчик повернув голову. Як бути? Якщо він с т рибне один, Кулькапа понесе далі, винесе за Світокрай і пожбурить у відкрите небо. Та якщо він спробує його порятувати, може загинути сам Санктафракс.

Вибору не було.

Живчик вихопив ножа і чикнув по мотузках, які тримали Кулькапа. Ті розпалися, і молодого учня змело вітром із палахкотючого обрубка дерева. Розкрилися заспинні крила, і Кулькап полетів униз.

Не переводячи подиху, Живчик різонув ножем по мотузках, які кріпили його до жалюгідних решток того, що було колись великим деревом, і шугонув униз за Кулькапом. Розкрилися і його заспинні крила, надувшись шовковими пазухами. Живчик занепокоєно роззирнувся: ану ж Кулькап каменем загув униз? Аж ні. Він летів поруч із ним.

— Кулькапе! — гукнув Живчик, відтак, підтягши коліна і пірнувши вперед, збільшив кут нахилу крил і порвався вниз до товариша.

Кулькапове лице стало біле як крейда, але він був живий. І не тільки живий, а й — дяка Небові — знову при тямі.

— Що мені робити з цими штуковинами? — простогнав він.

— Намагайся не ворушитися! — крикнув Живчик. — З тобою все гаразд. Тільки жодних різких рухів!

Вони шугали вниз, залишаючи позаду останні сліди жалюгідних поселень. Земля внизу була кам’яниста і непривітна. Вона швидко мчала їм назустріч.

— Назад вороття нема! — закричав Живчик. — Приготуйся до приземлення. Падай і котися, Кулькапе! — волав він. — Падай — і котися!

За мить його ноги торкнулися землі, відразу після нього приземлився Кулькап. Щойно відчувши під ногами ґрунт, вони повідпружували ноги і покотилися бока. З обох із лускотом облітала засохла від вогню грязюка.

Перший підвівся Живчик. Схилившись над нерухомим тілом свого товариша, він відкоркував пляшечку, яку дала йому Моджін, і крапнув води з Верхоріччя хлопцеві на губи.

Кулькап негайно розплющив очі й поглянув угору.

— Як ти? — прошепотів Живчик.

— Ну, якщо не брати до уваги опіків і того, що я забився мало не на смерть… Ви це мали на увазі? — відповів Кулькап, сидячи долі.

Живчик усміхнувся.

— Ти зможеш іти? — запитав він хлопця.

— Так… гадаю, так, — відказав Кулькап. — Де ми?

Живчик зиркнув на сріблясті кам’яні брили внизу, одну більшу за другу.

— У Каменосаду! — вихопилось у нього.

Там, де холодне повітря торкалося теплої землі, від ґрунту здіймалися кучерики туману. Війнув вітер. Кулькап зіщулився.

— Каменосад! — здивувався він. — Але ж до Санктафракса звідси цілі милі!

Нараз повітря навколо них сповнилося лопотінням крил. Один по одному на землю сідали і цибали до подорожан лискучі білі птахи, беручи невдатливу парочку в щільне кільце. Вони дряпали кігтями по землі, тріпотіли зазубленими крильми, випинали вперед шиї і, роззявивши гострющі дзьоби, лиховісно кавкали. У ніздрі шибнув сморід гнилого м’яса.